Книга Відлиги. 1954–1964

І немовби згадавши давнi часи молодостi, Марiя рвучко поцiлувала чоловiка просто в губи… Але негайно ж слiдом за тим вiдсторонилася й вiдскочила на доволi пристойну вiдстань настiльки стрiмко, що вiн просто не встиг зреагувати.

– Марiйко, кохана моя!..

Чоловiк спробував пiдiйти до неi, обiйняти за плечi, та вона не дозволила.

– Ну от, знов… – розчаровано зiтхнув вiн i спитав: – Отже, ти й досi ревнуеш?.. Ревнуеш, навiть попри те, що ми знов з тобою удвох.

– Як ти мiг, Володю?!

– Марiйко, зрозумiй, для мене нiколи не iснувало жодноi iншоi! Тiльки ти одна в усьому свiтi…

– А вона?!

– Марiйко, але ж тебе заарештували й вислали до Казахстану!.

.

– А потiм i до Захiдного Сибiру.

– Ну так, до Сибiру. Я спробував… я намагався одразу!.. Але менi сказали, що тебе засуджено за розголошення державноi таемницi.

– Мене морили голодом, аби я тiльки звела наклепи на всiх вас i на тебе в тому числi! Аби засвiдчила, що украiнськi письменники буцiмто готують антидержавний переворот, готуються вбити радянських вождiв.

Так, мене морили голодом. Казали, що я сконаю в таких самих муках, як багато хто сконав узимку тридцять другого – тридцять третього рокiв. Коли ж зрозумiли, що я мовчатиму – не давали заснути. Вимагали, щоб я стояла в камерi на цементнiй пiдлозi босонiж i щоб навiть очей не заплющувала…

– Нещасна моя Марiйка! Твоi чудовi блакитнi очi завжди стояли перед моiм внутрiшнiм поглядом.

– Навiть тодi, коли при живiй дружинi ти одружився втрете в життi?!

Чоловiк хитнувся так, нiби отримав потужного ляпаса, й прохрипiв:

– Але менi сказали, що ти зникла назавжди.

Що не повернешся з таборiв.

– Згадай, що коли заарештували того ж таки Остапа Вишню, його Варвара все покинула й подалася слiдом за ним! Вона хотiла бути хоч би трохи ближчою до свого коханого.

– Я був хворий. Я дуже-дуже захворiв, Марiйко. Треба ж було, аби хоч хтось наглядав за мною.

– Так, ця твоя загадкова хвороба… Пам’ятаю, пам’ятаю, ти розповiдав, – кивнула вона.

– Що ж, Володю, згодна, ти потребував постiйного догляду. Але ж для цього не обов’язково було одружуватися, хiба ж нi? Можна було влаштувати, щоб до тебе приходила доглядальниця.

– Нi, не можна. Мене змусили. Поставили умову: нiяких доглядальниць! Поруч зi сталiнським лавреатом може перебувати тiльки законна дружина, бо я маю бути прикладом, зразком для всього народу. Отож мусив скоритися.