Книга Відлиги. 1954–1964

На пiдготовку вiйськових авiаiнженерiв усiх основних напрямкiв училище перейшло в квiтнi 1956 року, через кардинальне розширення профiлю тодi ж було перейменовано в Киiвське вище iнженерно-авiацiйне вiйськове училище.] авiанiженерiв готувати. Нам уже команду дали потроху кандидатiв на навчання собi виглядати. Ти саме службу строкову закiнчиш – отож i поiдеш iз направленням по всiй формi! А якщо виключно про цивiлку мову вести… Також е в Киевi iнститут цивiльного повiтряного флоту[25 - Нинi – Нацiональний авiацiйний унiверситет.

], якщо тiльки захочеш, зробимо тобi направлення туди. Маючи армiйський досвiд авiатехнiка Ту-16, знаеш, з яким задоволенням… Та нема про що говорити!

– Дякую, я подумаю, – дипломатично мовив Андрiй.

– Вiн подумае! Вiн, бачте, подумае!.. – Осьмiнiн змiряв його зневажливим поглядом. – Ти таки дурний, сержанте, хоча й хитрий… Ну гаразд, думай собi, доки попереду ще маеш рiк служби. На сьогоднi все, завершуемо. Давай приберися тут, пiдрiзану печатку на мiсце налiпи, тодi й пiдемо.

Бо менi хоч до жiнки пiд бiк, а тобi ще звiдси по морозу до казарми бiгти. І дивись менi, не патякай про те, що тут говорилося.

– Так точно, не патякатиму, можете не переживати.

– Та знаю, знаю! Це я просто так, для проформи. А хлопець ти перевiрений, надiйний.

І Осьмiнiн по-батькiвськи поплескав Андрiя по коротко голенiй потилицi.

1956 Калиновий кулон

Село Княжичi, Киiвщина, 6 травня 1956 року

– Ну от, тепер у нашiй хатi нiби посвiтлiшало навiть!

Жiнка вiдступила на пару крокiв i з любов’ю та благоговiнням оглянула iкону, яку щойно повiсила в красному кутку iхньоi хати в ласкавих обiймах бiлого рушника, колись вишитого нею власноруч.

Що ж до iкони Господа нашого Ісуса Христа, то ii намалював меншенький синок Федько.

Почалася ця iсторiя на Рiздво. Тодi ще тринадцятилiтнiй пiдлiток то до хворого батька шкандибав, то за матiр’ю чи за старшою сестрою Ганею кульгав i промовляв чи то здивовано, чи прохально:

– А я Бога бачу!.

. А я Бога бачу…

Старша сестра зазвичай поралася по господарству, отож лише плечима знизувала, думаючи про щось свое – про дiвоче. Матiр ставилася до слiв меншенького синочка з незмiнною увагою… проте не бiльше: адже вважала себе недостойною давати хоч якiсь поради пiдлiтковi, удостоеному честi бачити Самого Бога!..