Чорна рада (збірник)

От, моя дружино, – обернулась до чоловiка, – от як добрi люде роблять: аж iз самоi Паволочi iдуть молитись Богу. А ми живемо ось пiд самим Киевом, да ще не були сю весну й одного разу у святих угодникiв. Аж сором! Да вже ж як собi хочеш, а в мене не дурно ридван наготовлений.[41 - Ридван – у XVIII – на початку XIX ст. – велика карета для далеких подорожей, запряжена 6 – 12 кiньми.] Причеплюсь за пана Шрама, да куди вiн, туди й я.

– От божевiльне жiноцтво! – каже Черевань. – Куди вiн, туди й я!.

. А як же пан Шрам махне за Днiпро?

– То що ж? Я б не махнула? Доки сидiти нам у сьому воронячому гнiздi? Ось уже которий раз переказуе мiй брат, щоб приiхала до його в гостi! І чому б не поiхати?

– Да, iй-богу, Меласю, – каже Черевань, – я рад би душею, коли б мене хто взяв та й перенiс до твого бгата, пiд Нiжень. Кажуть, i живе добре – таки зовсiм по-панськи. Не дурно його козаки прозвали князем.

– Отее буцiмби за достаток його князем зовуть! – перебила Череваниха.

 – У його жiнка – княгиня з Волинi, ляшка. Як руйновали нашi Волинь, так вiн собi вподобав якусь бiдолашну княгиню; от i самого прозвали князем.

– Князь Гвинтовка![42 - Гвинтовка – один з прибiчникiв Брюховецького в його боротьбi за гетьманську булаву.] – зареготавши, каже Черевань. – То були Вишневецькii да Острозькii, а тепер пiшли князi Гвинтовки… Знай наших! А добра, кажуть, людина з тii княгинi! Поiхав би до Гвинтовки хоч зараз, коли б не далеко! Гуторять попиваючи, аж ось – дверi рип! І – так, як сонце засiяло: увiйшла в свiтлицю Леся.

– От моя й краля! – каже Черевань, беручи ii за руку:

В свiтлоньку входить,

Як зоря сходить.

В свiтлоньку ввiйшла,

Як зоря зiйшла…

А що, бгате? Чи нiчим же похвалитись на старiсть Череваневi?

Нiчого не сказав Шрам, тiлько дививсь на Лесю.

А вона ж то стояла, пiдiйшовши пiд благословенiе, хороша да прехороша! Іще трошки засоромилась перед поважним гостем, то й очицi спустила в землю, а на виду аж сiяе.

На диво була в Череваня дочка, да й годi. Тим-то Петро, як побачив, то й умер, дармо що видав доволi свiту!

– Ну лиш, доню, – каже Черевань, – пiднеси нам по кубку, як там кажуть, iз бiлих ручок.

Леся поблагословилась i пiднесла. І що то вже, як хороше вдасться! Чи заговорить, чи рукою поведе, чи пiде по хатi – усе не так, як хто iнший: так усi й дивляться, i так усякому на душi, мов сонечко свiтить.