Чорна рада (збірник)

Випив старий Шрам iз бiлих рук од Череванiвни да й каже Череваневi:

– Ну, брат Михайло, тепер i я скажу, що е тобi чим на старiсть похвалитись.

А Черевань тiлько смiеться.

– А що ж, приятелю? – каже Шрам далi. – Хоть би менi годилось би про одного вже помишляти, да, може, тепер година щаслива; щоб ii нам не занедбати – чи не оддав би ти своеi Лесi за мого Петра?

А Черевань йому:

– А чом же не оддав би, бгате? Нехай нашим ворогам буде тяжко! Хiба ти не Шрам, а я не Черевань?

– Так чого ж довго думати? Давай руку, свате!

Да й подали собi руки, да й обнялись, да й поцiлувались.

Тодi за дiтей, да й кажуть:

– Боже вас благослови! Поцiлуйтеся, дiти!

Петро од радостi не знав, де вiн i стоiть, мов сон йому сниться! Про що вiн тiлько подумав, зараз воно йому й есть. А Леся чогось нiби злякалась да й каже:

– Татусю! Хiба ж ви не бачите, що не всi в хатi?

Обернувсь Черевань – немае жiнки. Аж ось вона знов увiйшла в свiтлицю.

– Меласю! – каже Черевань. – Чи бачиш, що тут у нас дiеться?

– Бачу, бачу, пишний мiй пане! – дала вона такий одвiт да зараз i взяла од його дочку за руку.

Глянув Петро: де ж та ласка у очах у Лесi? Де ж той жаль дiвся, де дiлось те, чого не вимовиш нiякими словами? Вона схилила головку на материне плече i перебирае в неi на шиi дукати, а на Петра й не гляне. Гордо пiднялась ii губка – не добрий знак для залицяння!..

– Ну, нiчого сказати, панотче! – каже Череваниха Шрамовi. – Швиденько ви добуваете iз своiм сином замки! Отже ми вам доведемо, що жiноче царство стоiть крiпше над усi царства.

Черевань тiлько смiявся. А Шраму було не по нутру.

– Враг мене вiзьми, – каже, – коли з iншим замком не скорiш iсправишся, нiж iз бабою! Тiлько ж не знаю, що за одсiч ви нам iзробите? Чим я вам не сват? Чим син мiй не жених вам?

Черевань, стоячи збоку, усе дививсь на Шрама, роззявивши рот, да слухав. Як же Шрам замовк, тодi вiн повернув шию до жiнки, що то вона скаже.

А та вже тодi медовим голосом:

– Панотче, пане полковнику, приятелю наш любий! Нема на Вкраiнi чоловiка, щоб не знав, чого стоiть старий Шрам, i який старшина, який полковник не оддав би дочки за твого пана Петра? Не к тому, панотченьку, тут рiч.

З дорогою душею радi й ми оддать за його свою дитину; тiлько ж бо треба чинити таке дiло по-християн-ськи. Нашi дiди й баби, як думали заручати дiтей, то перше iхали з усею сiм'ею на прощу до якого монастиря да молились Богу. От Бог давав дiтям i здоров'е, i талан на всю жизнь.