Чорна рада (збірник)

Чи гаразд, чи негаразд, а з москалем нам треба укупi жити. Се вже так, батьку!

– Ой, синку! – каже Шрам. – Рознюхали ми тепер добре бояр да воевод московських!

– Се, батьку, як до чоловiка! А москаль нам рiднiший од ляха, i не слiд нам од його одриватись.

– Бог його знае! – каже, здихнувши, Шрам. – Може, воно так буде й лучче.

– Уже ж бак не гiрше, батьку! Бо тут усi слухають одного, а там, що пан, то й король, i всяке ледащо норовить, як би козака в грязь затоптати.

– Не дiждуть вони сього, невiрнii душi! – каже Шрам, ухопившись за уса.

– Отже, щоб не дождали, батьку, так треба нам з москалем за руки держатись. Се ж усе одна Русь, Боже мiй милий! Коли в нас заведеться добро, то й москалю буде лучче. Ось нехай лиш Господь нам допоможе зложити докупи обидва береги Днiпровi, тодi ми позаводимо усюди правнii суди, школи, академii, друкарнi, пiднiмемо Вкраiну вгору i возвеселим душi тих великих киiвських Ярославiв i Мономахiв.

Розмовляючи про такi речi, пiшли до отця Інокентiя удвох чи втрьох, а деякi розiйшлись по монастиревi.

Що ж дiялось iз Лесею? Вона, голубонька, справдi рознемоглась. Не жартами здавались iй химернi речi запорожця: вона боялась, щоб не вхопив вiн ii, як шуляк, i просила матерi позащiпати кругом дверi. Чого вже не робила мати, щоб ii заспокоiти! Сердешному дiвчатi так i стояв перед очима страшенний запорожець. Уже й Черевань, увалившись у кiмнату, пробував ii уговорювати, щоб не лякалась не знать чого: разiв зо два назвав, забувшись, аж бгатiком; далi бачить, що нiчого з нею не врадить, махнув рукою да й лiг одпочити; проспав, неборак, аж поки задзвонено до вечернi.

Пiсля вечернi знов позбирались усi у козацьке подвiр'е. Гетьман i Шрам вернулись iще веселiшi, пили за здоров'е великоi, одностайноi Украiни, пили й за царя православного i праведного, которий нi для кого в свiтi душею не покривить, не так як той король, що оддав козакiв магнатам на поталу. Од щирого серця празниковали. Черевань собi був рад, що Шрам повеселiшав, i все тiлько вигукував за кубком:

– Щоб нашим ворогам було тяжко!

І весь же той гармидер чинивсь через стiну од Лесi.

Лежала вона зовсiм мов недужа, а про неi нiхто й не спогадав. Сказано – козаки: байдуже iм про жiнок, як заходяться з вiйськовими речами. Отже, хоч небожата-жiноцтво вже i знали i корились своiй долi, да защемiло серденько в моеi Лесi од того занедбання; жаль iй було не помалу на свого ясного жениха, на Сомка Якима.