Чорна рада (збірник)

«Що, – каже, – я за куряча голова! Кого я йду рятовати? Хiба в неi нема жениха боронити? Що я за вартовий такий? З якоi ласки не спати менi по ночах, щоб який опияка, пiдкравшись, не злякав гетьманськоi молодоi? Коли ти йдеш за гетьмана, то нехай поставить тобi на всiх дверях i воротях варту; а менi яке дiло? Хоч нехай усiх вас перехапають сi розбишаки!.. Бачу я тебе заздалегiдь, ясновельможний пане, як ти довiдаешся, що вкрадено в тебе з-пiд поли молоду! Бачу й тебе, горда панiматко: чи так поглядатимеш звисока i тодi на нашого брата, як твiй гетьман iз сонцем на лобу проспить молоду, незгiрш од iншого гультая! Бачу й тебе, ясная крале, як замчить тебе отсей шибайголова мiж чорногорцi.

Там жiнкам не дуже догоджають. Скакатимеш ти через шаблю в сього дикого Тура; не раз згадаеш пiсню:

Любив мене, мати, запорожець,

Водив мене босу на морозець…

Мiзкуе так собi Петро, аж ось iзнов закопотiли конi. Слухае, i сам собi вiри не йме.

«Невже таки справдi сей запорожець знаеться з нечистою силою? – думае вiн.

 – Да постiй, чи не самi вони вертаються?… Нi, справдi везуть!.. Проклятий! Мчить, як вовк овечку!»

Конi над'iхали ближче. Дивиться Петро – Кирило Тур держить перед собою Лесю на сiдлi, як дитину. Аж сумно йому стало. Леся була зовсiм як очарована. Сидить, голубонька, схиливши голову, а рукою держиться за плече запорожцю. А той одною рукою пiддержуе бранку, а другою править коня. Сердешна стогне, мов увi снi щось страшне бачить.

Щось неначе й говорить, да за солов'ями не можна розiбрати: солов'i перед свiтом саме розщебетались.

Жаль Петру стало Лесi; уже хотiв вийти з-за куща, заступити отмичарам дорогу да й битись, не вважаючи нi на якi чари; да вхопивсь, аж при йому нема шаблi. Уже вони й обминули його, а вiн iще стоiть, не знаючи, що чинити. Аж ось Леся зразу закричала, мов прокинувшись. По гаю пiшла луна, а голос ii так i пройняв мого Петра до самого серця. Бiгом кинувсь вiн до подвiр'я, ухопив шаблю, допавсь коня, скочив на нього охляп.

Василь Невольник, прокинувшись, думав, чи не цигане пораються коло коней, да пiдняв гвалт.

– Не кричи, Василю, – каже Петро, – а буди козакiв: украдено Череванiвну з покоiв!

Василь Невольник пiдняв iзнов галас на весь двiр; а Петро, не слухаючи його, виiхав у хвiрточку, схилившись, да й помчавсь, як вихор.

Тим часом отмичари держали свою дорогу, поспiшаючи вибратись за ночi з киiвськоi околицi.