Чорна рада (збірник)

Не впевнюсь, поки не побачу дива на своi очi!

– Мiсяць не скоро зайде, – каже запорожець, – побачиш, не повилазять.

– Як же ти отмеш дiвойку, не наробивши гвалту?

– Еге-ге, пане брате! Чи такi ж дива чинили на свойому вiку запорожцi? Хiба ж я дармо заворожив усi дверi?

– Море! – каже Чорногор. – Ти б уже хоч мене своiм характерством не морочив!

– Що за дурна в тебе голова, брате, – каже Кирило Тур. – А за що б же мене обрали отаманом? Хiба за те, що добре горiлку лигаю? Є в нас на се дiло iще луччi мистецi, а характерникiв не багато знайдеш.

Тим часом од'iхали вони далеко, i не стало чути iх розмови.

Тепер Туровi речi за вечерею не здавались уже Петру жартами: мабуть, справдi скрутивсь од жиру запорожець! Спершу був кинувсь Петро до гостиницi будити козакiв, далi зупинивсь.

– Чого я, – каже, – бiжу? Чи видане дiло, щоб украсти дiвчину з-посеред миру? Запорожець сказивсь, а я й собi бiжу, як божевiльний.

Да й пiшов тихою ступою.

«Треба ж отак iз юродства да зайти в голову! – думае, йдучи, Петро.

 – Отее не удавай iз себе химородника, не бурли, як кабан у коритi!.. Рад би я був, коли б Сомко за сей жарт звелiв, жартуючи, погрiти йому киями плечi!»

Пройшовши з гони, став так iще думати:

«А що, як справдi вiн характерник? Чував я не раз од старих козакiв, що сi бурлаки, сидючи там у комишах да в болотах, обнюхуються з нечистим. Викрадали вони з неволi невольникiв, да й самих туркень, iнодi так мудро, що справдi мов не своею силою. Не дурно, мабуть, iде мiж людьми поголоска про iх характерство… Утiкае од татар, розстеле на водi бурку да й попливе, сидя, на другий берег… Ну, то вже дурниця, що ляхи з переполоху провадять, буцiм запорожцi ростуть у Великому Лузi з землi, як гриби, або що в запорожця не одна, а дев'ять душ у тiлi, що поки його вб'еш, то вбив би дев'ятеро простих козакiв.

Може, не зовсiм правда й про бурку. А що запорожцевi вкрасти, що задумае, то мов iз гамана тютюну дiстати. Вони напускають ману на чоловiка…»

Да й згадав, як у старого Хмельницького сидiв у глибцi такий, що ману напускав.

«Що ви, – каже, – що мене стережете? Як схочу, то лиха встережете мене! Ось зав'яжiть мене в мiшок». Зав'язали його да й притягли за трямки, аж вiн i йде з-за дверей: «А що, вражi дiти! Встерегли?»

«Що ж, – думае, – як i се такий химородник? Пiду скорiш, щоб справдi не вкоiв вiн якого лиха».

Да ступивши швидкою ходою ступнiв з десяток, зупинивсь iзнов, наче об стiну вдаривсь.