Чорна рада (збірник)

То ще як Каiн убив Авеля, то Бог назнаменав на мiсяцi той грiх своею рукою: «Дивiтеся, – каже, – люде: так як сей Каiн довiку-вiчного нестиме на плечах мертве братне тiло, так усякий душогубець носитиме до вiку до суду тяжкий грiх свiй». А зорi? То людськi душi. Як засне грiшне тiло, добрi душi, покинувши землю, зносяться до Господа Бога, купаються, обливаються у небесному свiтi, пiдслухають, що говорять на небi ангели. Як же часом покотиться по небу i погасне ясна зоря, козак перехреститься i помолиться за усопшую душу.

Іншi зорi щастять у його на врожай, iншi на скот, а Вiз – чумацька щаслива зоря.

Ясна, пишна була нiч над Печерським, да один тiлько чоловiк дививсь на ii дива; не спав, дививсь i нiчого не бачив. Вже ж не хто сей один, як той сердега Петро Шраменко. Кому сон, а йому туга, да жаль, да досада. Довго вiн ворочавсь на своiй бурцi; далi встав, натяг жупан да й вийшов у гай хвiрточкою.

Бiдний козак таiвсь од усiх iз своiм коханнем, бо всяк тiлько б iз його насмiявся.

Козаки не дуже вдавались у любощi; знали сю немiч найбiльш дiвчата да молодицi; вони-то поскладали й отi пiснi, отi нiжнii розмови козака з дiвчиною або милого з милою, що слухаеш i не наслухаешся.

Коли б у Петра була ненька рiдненька або сестра-жалiбниця, може б, iм розказав вiн про свое лихо. Бо хоть як не гордуе, було, козак любощами перед товариством, а як вернеться до господи, як зачне коло його упадати ластiвкою мати, як стане голубити сестра, розчiсуючи йому кучерi, розпитуючи про далекi сторони, про козацькi пригоди, то й тверде, як залiзо, серце пом'якшае, i що тiлько важке есть на душi, усе козак своiм щирим жалiбницям розкаже.

На бiду, в Петра не було нi сестри, нi матерi; мав вiн за порадникiв тiлько старого грiзного панотця да жартiвливе товариство.

Ходить вiн, сновидае по гаю i сам не знае чого. Мiсяць став уже на небi нижче; свiтить навскось по травi, по кущах, по березах. Нiч уже на iсходi. Як ось чуе Петро – тупотять конi… Усе ближче, ближче.

Розпiзнае нешвидку ристь двох ступакiв. Звернув з дорiжки за кущ, щоб нi з ким не зустрiтись. Як ось чуе й людську мову. По зорi усяке слово доходить до його чисто. Зараз пiзнав Кирила Тура голос, а по чорногорському бре да море пiзнав його побратима.

Кирило Тур говорить:

– Що то, брате, скажуть вашi отмичаре про запорозьку хисть, як ми пiдхопим оцю дiвойку.

А Чорногор йому:

– Бре, побро! Менi усе здаеться, що ти тiлько морочиш мене.