Чорна рада (збірник)

«Звiдки, – каже, – се такого смiття набралось?» Такий химера! Було, кажу: «Кириле, скажи, Бога ради, чим менi тебе наградити? Ти ж не раз слобоняв мою голову од смертi!» – «Не тобi, – каже, – награждати мене за се!» От воно що, батьку!

– Справдi, – каже Шрам, – се золото, а не козак! Пане отамане, – до Кирила Тура, – ходи сюди, дай я обнiму тебе да поцiлую.

– За що се така ласка?

– Ходи, менi то вже знати, за що.

Да й обняв i поцiлував запорожця.

– Да наградить же, – каже, – тебе Господь за твоi лицарськii вчинки!

– Е, батьку! – каже запорожець.

 – То ж iще дурниця, да так мене голубиш; що ж ти скажеш тодi, як украду з-пiд поли гетьмана молоду?

Черевань бiльш од усiх уподобав Кирила Тура; усе реготав iз його вигадок.

– Враг мене вiзьми, – каже, – бгатцi, коли я бачив такого жвавого молодця! Душа, а не запорожець! Іди, бгатку, й до мене, i я тебе поцiлую!

– От добрi люде! – каже Кирило Тур. – У iх крадеш, а вони тебе цiлують! Їй-богу, добрi люде! Шкода, що вже бiльш не побачимось! У Чорну Гору ворон i кiсток ваших не занесе.

Ну, прощайте ж тепер, панове громадо! Дякуемо за хлiб та за сiль! Прощайте! Час лагодитись у дорогу.

І, виходячи з дверей, розпростер руки да й каже:

– Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь! Дверi одмикайтесь, а люде не прокидайтесь!

– Що за неподобна голова в сього Кирила Тура, – смiючись, каже Сомко. – Себто вже ворожить, характерствуе.

VIII

Не довго в нiч гуляли нашi козаки: поблизу святого мiста гуляти довго не годилось. Іще не дiйшло й до пiвночi, а вже всi давно спали. Хропли козаки на весь двiр, од самоi свiтлицi, де спочивав гетьман iз Шрамом, да аж до станi; там спав Василь Невольник при Череваневих конях. Іншi лягли пiд чистим небом, i хоть уночi надворi було не душно, да тому черствому, гарячому людовi байдуже було про холод. Здорово було гулякам надворi, як травi, що прив'яла вдень на сонцi.

Кругом по гаю щебечуть солов'i, аж луна розлягаеться; деколи й пугач скаже свое смутне «пугу!». Козацьке сонце високо пiдбилось угору; зорi вкрили все небо, як ризу.

Не нiме було козаковi те небо, i мiсяць, i зорi: чи погляне на мiсяць, на його плями, чи погляне на зорi, то й серце, i думка його розжеврiе, як од Божого слова. Чого на мiсяцi тii плями? Вiн знав, чого.