Чорна рада (збірник)

Тiлько один Бог може ii сповнити…

– Що ж сталось iз твоiм батьком? – спитав Сомко. – Ти-бо вже коли говориш, то говори одно; а то разом хочеш буть i за попа, i за дяка.

– Із моiм батьком? – каже Кирило Тур, мов крiзь сон, бо звернув свою розмову на такий лад, що й голову понурив… – Еге! Я ж кажу, що мiй батько, скоро розчовпав, що пожививсь як собака мухою, та й заскучав по братчиках. Уже не раз казала йому моя мати, так як та жiнка в пiснi:

Що ти, милий, думаеш-гадаеш?

Мабуть, мене покинути маеш:

Рано встаеш, коня напуваеш,

Жовтенького вiвса пiдсипаеш,

Зеленого сiнця пiдкладаеш;

В сiнечки йдеш – нагайки питаеш,

В комору йдеш – сiдельця шукаеш,

Дитя плаче – ти не поколишеш;

Все на мене важким духом дишеш!

Тiлько батько мiй не пускавсь у такi жалiбнii розмови, як той козак iз своею жiнкою, а надумавшись сам собi, сiв на коня, ухопив на сiдло карапуза-синка свого, себто мене, ледачого, та й гайда на Запорожже.

Не вибiгала ж за ним услiд моя панiматка, як у тiй пiснi, не хапала за стремена, не прохала вернутись, напитись варенухи, прибратись у голубий жупан та хоч раз iще подивитись на свою милу. І жупани, i худобу покинув вiн iй на прожиток, а сам у семрязi убравсь за границю бабського царства. Отже й менi, бачця, доведеться йти батькiвським слiдом!

– Ну, бери ж кубок, – каже гетьман, – да пiдкрiпись на дорогу. До Чорноi Гори не близький свiт.

Ось i ми погладимо тобi дорогу.

– Дякуемо тобi, пане гетьмане! – каже Кирило Тур, кланяючись низенько. – Уже коли ти й сам гладиш менi дорогу, то будь певен, що я свою кралю перевезу гарненько в Чорну Гору.

– Що ти думаеш, синку? – каже нишком гетьмановi Шрам. – Ти знаеш, що за божевiльнi люде сi комишники: не розбере iх i сам нечистий. Не вiр, бо то звiр, хоть не вкусить, то злякае! Держи, синку, в головi сю пословицю. На юродивих iнодi справдi находить безумiе.

– І-i, батьку! – каже, смiючись, Сомко. – Добре я знаю сього юроду. Нема, може, i в свiтi такоi щироi душi до мене. Як проганяв я ляхiв з Украiни да одбивавсь од Юруся, то вiн зi своiм нiмим чорногорцем визволяв мене не раз iз великоi бiди. Служив вiн менi за язика, за шпига, за сердюка – i все тiлько ради доброго слова да ковша горiлки. Не раз я насипав йому шапку талярами, так iдучи й витрусить на порозi.