Чорна рада (збірник)

– Усе-таки туди? Ти не покинув своеi думки?

– Коли ж се бувало, пане гетьмане, щоб нашi братчики, задумавши що-небудь, покинули свою думку, мов яку химеру? Про що iншому i згадати страшно, те низовець, сидячи над широким морем-лиманом, викомпонуе, вимiзкуе i вже хiба лусне, а не покине своеi гадки. Так отее й менi прийшлось, бачу, або луснути, або доказати слави, бо вже не дурно щось мою Турову голову так заморочили дiвочi очi.

– І тобi отее, запорожцевi, отшельниковi, не сором признатись? – каже Шрам, бо й вiн, старий, розвiшав ушi, як понiс той своi баляндраси.

 – А що скаже товариство, як дочуеться, що курiнний отаман так осрамив своiх братчикiв?

– Нiчого не скаже, бо я вже тепер вольний козак.

– Як то тепер вольний? А перше ж хiба був невольний?

– У нас, панове, поки козак не випишеться з коша чи з куреня, то слухай сiчовоi старшини, так як iгумена. Знюхайсь тодi, коли хоч, з бабою, то знатимеш, почiм кiвш лиха! Тiлько наш чернечий устав кращий од монастирського. У нас, скоро чоловiка спантеличить мирська суета, то в куну або до кози не саджають, а зараз – iди собi к нечистiй матерi! Вибрикайсь на волi, коли дуже розжирiв на товариському хлiбi! І чи раз же то траплялось, що сердешний сiромаха попогасае по городах, ухопить, як там кажуть, шилом патоки та, побачивши на власнi очi, що чортмае в свiтi нiчого путнього, покине жiнку й дiтей, вернеться в курiнь: «Ей, братчики! Примiте мене знов мiж товариство! Чортма на свiтi добра! Не стоiть вiн нi радостi, нi печалi»! А братчики тодi: «А що, ледащице! Ухопив шилом патоки? Бери лишень коряк та випий з нами сiеi дури, то, може, порозумнiшаеш!» От бiдолаха сiдае мiж милим товариством, п'е, розказуе про свое городове житте з жiнкою та дiтьми; а тii слухають, кепкують з його, як iз блазня, та тiлько за боки беруться.

Так i мiй покiйний панотець, – нехай царствуе, – iздячи колись iз прощальником по городах, натрапив на такi очi, що й товариство йому стало не миле – замутив зовсiм лукавий йому голову. Ну, виписавсь iз куреня, сiв хуторком десь коло Нiженя, i господарство, i худобчину завiв, i дiток сплодив двойко – карапуза-хлопчика та скверуху-дiвчинку. Тiлько рокiв через п'ять, чи що, так йому обридло все в господi i в полi, як приборканому степовому птаху. Сумуе та й сумуе козак; бо чи статечна пак рiч – iсповнити козацьку душу жiнкою-квочкою та дiтьми-писклятами? Козацькоi душi i весь свiт не сповнив би: увесь свiт вона прогуляла б i розсипала, як таляри в кишенi.