Чорна рада (збірник)

– Не йме вiри вразьке Шраменя! – каже Кирило Тур. – Щоб же я на Страшний суд не встав, коли ти до ii доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроiти тобi жупана?

– Нехай же нас Господь розсудить, – каже Петро, – а мене простить, що знiмаю на тебе руку!

Да й собi вийняв шаблюку.

– Коханий побро, – каже тодi Кирило Тур чорногорцевi, – коли я не встою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своiм щурам-чорногор-цям, що й на Вкраiнi рубаються незгiрше. Що ж ти, козаче, не нападаеш? – обернувсь вiн до Петра.

 – Твое дiло нападати, а мое боронитись.

Петро почав козацький грець.[93 - Петро почав козацький герць… – бiй, поединок.]

Ще, може, звiку не сходились на сих полях такii два рубаки, одноi сили, одноi хистi, одного завзяття. Чи встоiть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоiть, як буiй тур, вкопавши ноги в землю. Тiлько ж i Петро був козак не дитина: мав батькову постать i силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий i проворний, як сугак на степу.

Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одiб'е, аж iскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те звяканне, тii блискавицi понад головами – усе те дiялось, мов у неi в серцi. А чорногорець аж на конi не всидить, дивлячись на ту мономахiю. Мистець вiн був у лицарському дiлi, так йому страшенна сiча побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справдi iгрищем.

А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тiлько примiрялись; а потiм усе скорiш, усе з бiльшим притиском давали один одному маху.

То приступали, то одступали, то розмахувались з усiеi сили, що аж шабля свище; то знов один одного тiлько манили, а самi чигали, як би рубонути да й закiнчити зразу. І так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити – одвiчають самi шаблi. Тим часом у обох очi вже йграють, як у звiрюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вiрьовки, i вже б'ють козаки напропаще; iскри сипляться густо, i от-от комусь погибель! Аж зразу черк! – Пополам обидвi шаблi. Козаки з досади покидали об землю й хрести.

– Ну, як же нам скiнчити? – каже Петро: розгарячивсь i вже забув про мирову. – Давай боротись або стрiлятись на пiстолях. Нехай менi нiхто не доказуе, що я не справивсь iз запорожцем Туром!

– К нечистому з боронням! – важко дишучи, каже запорожець. – Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут менi й со духи.