Чорна рада (збірник)

А вже раднiший я пiти до чорта в зуби, нiж оддати тобi бранку. К нечистому й пiстолi! Не велике диво просадити кулею чоловiковi голову. А е в нас, коли хочеш, турецькi запоясники, кинджали, однакi завдовжки i одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам Господь милосердний одпуска нашi грiхи!

Узяв у чорногорця булатний запоясник, примiряв до свого i подав Петровi. Потiм схопились лiворуч та розчали знов грець, лютий, страшнiший первого.

– Ей, драгий побро! – крикне чорногорець.

 – Кiнчай боржiй, бо вже онде погоня!

– Не бiйсь, – каже Кирило Тур, задихавшись, – поки пiдоспiе, закiнчаемо дiло!

– О Боже, Спасителю! Се нашi iдуть! – закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство.

Справдi, по полю мчались козаки. Поперед усiх поспiшав Сомко; на ним паволоцький Шрам; за ними ще з пiвдесятка комонникiв.

Скоро виiхали з гаю, зараз загледiли на узгiр'i наших рубак.

Небо вже на сходi сонця почервонiло, i шаблюки блищали здалеку, як краснi блискавицi. Не вонпив старий Шрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же покидали козаки шаблi да взялись за запоясники, так у нього й в душi похолонуло: не раз-бо в такому одноборствi падали перед iм обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакуе Сомко iз Шрамом до провалля, аж Кирило Тур iз Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.

IX

Чорногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час i стид, i дiвоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так i впала на його; плаче, голосить, серденьком називае. Що iй тепер i той ясний жених, i те гетьманство? Гаряча кров б'е з рани в Петруся, промочила хустку, обмивае iй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смертi козака, що так щиро одважив за неi свою жизнь.

Уже й Шрам iз гетьманом, об'iхавши байрак, прискочили до того бойовища, а iй байдуже: вона плаче, вона вбиваеться над своiм Петрусем.

– Годi, доню! – каже Шрам. – Слiзьми рани не залiчиш. Дай лиш ми перетягнем ii поясом. Ще, може, не зовсiм лихо.

А Сомко, щоб помагати Шрамовi або лютовати на комишникiв, вiн, замiсть того, сам давай рятовати од смертi Кирила Тура.