До побачення там, нагорі

Вони пiднялися догори, несучи ношi, краi яких були обгорнутi тканиною довкола дерев’яних ручок. Альберт провiв iх коридором до палати.

– Попереджаю – там не пахне парфумами…

Опецькуватий санiтар лише знизав плечима – вони звикли.

– Таки й справдi… – сказав вiн, вiдчинивши дверi.

Авжеж, навiть Альберт, коли повертався, то ледве стримував нудоту вiд гнилого запаху.

Вони розклали ношi на пiдлозi. Товстий, той, що командував, поклав документ на узголiв’я лiжка. Еге, тут не перетягнеш так просто.

Один схопив хворого за ноги, другий – за голову, i почали рахувати – «один, два, три»…

«Один» – приготувалися.

«Два» – пiдняли Едуарда.

«Три» – у той момент, як санiтари пiднiмали хворого, щоб покласти його на ношi, Альберт схопив дублiкат iз лiжка й пiдсунув такий же, але вже на iм’я Ежена Лярiв’ера.

– У вас е морфiн, щоб йому вколоти?

– Є все, що треба, не переживай, – сказав водiй.

– Тримай, – додав Альберт, – це його вiйськове посвiдчення.

Даю тобi його окремо, бачиш, це на той випадок, якби у нього пропали речi, розумiеш?

– Не хвилюйся, – повторив другий, ховаючи документ.

Вони спустилися по сходах, перейшли у двiр. Голова Едуарда похитувалася туди й сюди, вiн перебував у забуттi. Альберт пiднявся за ними у машину i схилився на ним.

– Ну що ж, Ежене, успiху. Все буде добре, от побачиш…

Альбертовi хотiлося плакати. За спиною санiтар гукнув:

– Нам треба iхати, малий!

– Так-так… – погодився Альберт.

Вiн востанне схопив Едуарда за руки. (Цей момент вiн запам’ятае назавжди, i цi вологi очi, якi дивилися на нього.)

Альберт поцiлував його в чоло.

– Бувай. До зустрiчi, так?

Вiн вийшов з фургона i ще до того, як дверцята закрилися, крикнув навздогiн:

– Я приiду тебе навiдати!

Альберт пошукав свiй носовичок i пiдвiв голову. На третьому поверсi у вiдчиненому вiкнi за ними пильно спостерiгав лейтенант Прадель, тодi спокiйно вийняв свiй портсигар.

Мiж тим машина вже рушила з мiсця.

Покидаючи шпиталь, вона сховалася в чорнiй хмарi диму, який ще надовго залишався в повiтрi, неначе на подвiр’i якогось заводу. Альберт знову повернувся до палати. Прадель уже зник. І вiкно на третьому поверсi було зачинене.

Раптовий порив вiтру рознiс дим. Подвiр’я спорожнiло. Альберт також вiдчув себе спустошеним. Вiн глибоко вдихнув, помацав по кишенях у пошуках носовичка.

– Чорт… – вилаявся вiн.