До побачення там, нагорі

Вiн же забув покласти в торбу Едуарда його зошит iз рисунками…

У наступнi днi в Альбертовiй головi виникла нова думка, що тепер не давала йому спокою. Якби вiн помер, то чи хотiв би, щоб Сесiль отримала офiцiйний (чи якийсь там формальний лист), написаний сухою мовою, що повiдомив би ii про його смерть i про те, що все скiнчилось? Про маму мова не йде. Яким би не був отой лист, вона омила би його зливою слiз, перед тим як почепити у вiтальнi на стiну. Питання про те, потрiбно чи нi повiдомляти сiм’ю, непокоiло його вiдтодi, як вiн знайшов на днi своеi сумки вкрадене вiйськове посвiдчення, коли шукав нове для Едуарда.

Воно було на iм’я Луi Еврара (рiк народження 13 червня 1892 року).

Альберт не пам’ятав, коли помер цей солдат, швидше за все, в останнi днi вiйни, але ж коли? Вiн пам’ятав, що батьки, яким треба про це повiдомити, живуть у Тулузi (люди звiдти мали би говорити з акцентом). Через кiлька тижнiв чи мiсяцiв, коли по ньому щезне й слiд, за вiдсутностi офiцiйного листа його визнають безвiсти зниклим.

І з Луi Евраром буде покiнчено. (Так нiби вiн нiколи й не iснував.) А коли помруть його батьки, хто тодi згадае про Луi Еврара? Всi цi загиблi i зниклi – iхня кiлькiсть i так уже була величезною, Альберт тепер додав до них ще одного. Його батьки так i плакатимуть у невiдомiсть…

Тепер вiзьмемо з одного боку Ежена Лярiв’ера, а з iншого – Луi Еврара. Поставимо Едуарда Перiкура мiж ними. Дайте це все для роздумiв такому солдатовi, як Альберт Майяр, i зрозумiете його стан безмежноi туги…

Про сiм’ю Едуарда Перiкура вiн не знав майже нiчого.

Правда, у документах вказана адреса фешенебельного кварталу. Але якщо ваш син помер (з фешенебельного вiн кварталу чи нi), це ж нiчого не мiняе. Інодi родина спочатку отримуе лист вiд бойового товариша (бо адмiнiстрацiя зазвичай дуже квапиться, посилаючи хлопця на вiйну, але зовсiм не спiшить повiдомити про його смерть…).

Альберт мае добре продумати цей лист, щоб пiдiбрати потрiбнi слова. Але думка про те, що це брехня, не полишала його…

Повiдомити людям, якi переживатимуть смерть свого сина, коли вiн насправдi живий? Що ж робити? З одного боку – брехня, з iншого – гризоти сумлiння.

Така от безвихiдь кого завгодно зведе з розуму…

Нарештi, перегортаючи сторiнки зошита, вiн таки наважився. Цей зошит постiйно лежав бiля його лiжка, i вiн часто розглядав його. Цi малюнки стали вже нiби частиною його життя. Але цей зошит йому не належав. Треба повернути його.