Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Спочатку, першого мiсяця вiйни, стрiмкий прорив до Галичини, назустрiч наступу росiян, кривавi битви, що точилися там («битва за Лемберг» чи, можливо, «битва пiд Лембергом»), потiм – вiдступ, безладна втеча вiд рiчки до рiчки, поки вони раптово не опинилися близ Карпат i угорського кордону – нечувано! Потiм – пауза, тиша, нiчого. А потiм – наказ про новий наступ, про вихiд з карпатських ущелин та спуск у долини на пiвнiчному сходi, до обложеного Перемишля. Втрати були небаченими[35 - Досi нiхто не знае точну кiлькiсть загиблих, але йдеться про приблизно 400 тисяч людей.

І це менш нiж за один мiсяць. Історик Норман Стоун пише: «Визначилася модель вiйни: мертва точка на заходi, майже перманентна австро-угорська криза на сходi».].

Зима настала незвично рано. Вона почалася з рясних снiгопадiв, усi дороги заразом стали непроiжджими. Австро-угорськi вiйська не могли рушити анi вперед, анi назад. Дивiзiя Пала Келемена застрягла в однiй iз замерзлих ущелин. Навколо коней намело замети. Змерзлi солдати сидiли навпочiпки, бiля багать, що ледь розгоралися, або просто топталися, розмахуючи руками, щоб зiгрiтися.

Усi мовчали.

Пал Келемен занотовуе в щоденнику:

В ущелинi вцiлiло тiльки одне – маленький шинок на кордонi[36 - Маеться на увазi кордон мiж Галичиною та Угорщиною.]. В однiй кiмнатi обладнали вiйськово-польовий телеграф, в iншiй – були розквартированi штабнi офiцери кавалерiйського корпусу. Я прибув туди об одинадцятiй годинi вечора i вiдправив у штаб-квартиру повiдомлення про те, що зараз виступ неможливий.

Пiсля цього я лiг у кутку, на матрацi, i вкрився ковдрою.

Вiтер з виттям стрясав старий дах, пiд його поривами деренчали шибки. Зовнi – непроглядна темрява. У всьому будинку свiтло лише вiд трiпотливого язичка полум’я однiеi-единоi стеариновоi свiчки. Телеграф працюе без зупинки, передаючи накази перед завтрашнiм наступом. У передпокоi та на горищi покотом лежать люди, не в змозi рухатися далi, – знесиленi, хворi, легко пораненi; завтра iм доведеться повернути назад.

Я лежу в напiвдрiмотi, виснажений; кiлька офiцерiв навколо мене сплять на копицях соломи. Люди, якi тремтять вiд холоду зовнi, розпалили багаття, вiддерши дошки вiд стiн стайнi, i полум’я, що горить у ночi, привертае до себе iнших солдатiв.

Входить унтер-офiцер, просить дозволу привести погрiтися свого товариша; той майже непритомний i, без сумнiву, помре на морозi. Його кладуть на оберемок соломи бiля дверей.