Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

34

П’ятниця, 12 лютого 1915 року

Флоренс Фармборо перевiряе в Москвi свiй дорожнiй гардероб

Тепер усе позаду: шiсть мiсяцiв роботи в приватному вiйськовому госпiталi у Москвi; старанне навчання на курсах медсестер (практичнi основи вона опанувала добре, але проблеми виникали з теорiею, що викладали важкою росiйською мовою); iспит; урочиста церемонiя в православному храмi (священик неправильно вимовляв ii iм’я – «Флоренц»); спроби влаштуватися на службу в новий пересувний польовий госпiталь № 10 (цi спроби були успiшними пiсля чергового втручання ii колишнього роботодавця, вiдомого кардiолога).

Фармборо занотовуе у своему щоденнику:

Приготування до вiд’iзду тривають розпалi. Менi кортить виiхати, але потрiбно ще багато зробити, та й сам госпiталь ще не до кiнця укомплектований. Менi вже пошили сестринську форму, фартухи, капюшони, я придбала чорну шкiряну куртку на фланелевiй пiдкладцi. Пiд куртку вдягають товстий жилет з овчини, його носять узимку, i називаеться вiн росiйською «душегрейка».

Я чула, що наш госпiталь деякий час розмiщуватиметься на росiйсько-австро-угорському фронтi в Карпатах, доведеться скакати верхи, тож мiй гардероб поповнився високими чобiтьми i чорними шкiряними короткими штанами.

Того самого дня, 12 лютого, польськi Сувалки знову були зайнятi нiмецькими вiйськами. Цього разу Лаура де Турчинович та ii родина не змогли втекти, бо один iз близнят захворiв на тиф. Їй, як нiколи, зараз бракувало ii чоловiка Станiслава. Було холодно й випало багато снiгу.

Вона пише:

Раптом я почула галас i побачила мiську голоту, мародерiв: вони шукали собi iжу, билися, кричали один на одного – огидне видовище! Євреi були завжди такими тихими, а тепер запишалися, розпрямилися, щоб здаватися вищими. Менi було важко стриматися вiд того, щоб не залишитися на балконi. Не в змозi зважитися на щось певне, я метушилася мiж балконом i дiтьми.

Об одинадцятiй годинi на вулицях знову запанувала тиша, i я побачила першу гостроверху каску, що з’явилася з-за рогу: нiмець iшов з пiднятою гвинтiвкою в руках, видивляючись снайперiв! За першим невдовзi пiшли й iншi.

А потiм з’явився офiцер: обiгнувши рiг, вiн зупинився просто пiд нашими вiкнами.

35

Субота, 13 лютого 1915 року

Софiя Бочарська знову бачить кладовище в Герардово

Морозило, зимове небо затягло хмарами. Вони зрозумiли, що битва вщухла, бо не чути бiльше гуркоту вибухiв i вичерпався потiк поранених. Завершився тиждень безперервноi роботи.