Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах

Бочарська та iншi сестри милосердя абсолютно виснаженi. Їхнiй керiвник добре розумiе це i вiдсилае кiлькох сестер, зокрема, з iмпровiзованого госпiталю. Їм доручено поiхати в сусiдню 4-ту дивiзiю i роздати солдатам подарунки, що надiйшли поштою з Росii, вiд приватних осiб, але пiд час боiв iх просто складали на купу.

Автомобiль чекае на них. Вони вирушають у дорогу. Заледенiла зимова дорога виводить iх iз маленького мiстечка. Вони проiздять повз вiйськове кладовище, яке Софiя вже бачила, коли вперше приiхала в Герардово.

Вона зазначае, що розмiри кладовища збiльшилися втрое, воно перетворилося на «лiс iз дерев’яних хрестiв». Їi це не дивуе.

Минув тиждень, а немов цiле життя прожите, як для цих загиблих, так, деякою мiрою, i для самоi Софii. Ранiше вона була незрiлою iдеалiсткою, трохи зарозумiлою панянкою, однiею з багатьох, хто з почуття патрiотизму, у вiйськовiй гарячцi, записався добровольцем на медичну службу. Навiть попри те, що в неi вдома вiйну не зустрiли з радiстю. Софiя пам’ятае, як до них у маеток примчав вiстовий з папером.

Пам’ятае, як наступного ранку вiдвели коней в село, щоб обрати з-помiж них найпридатнiших для вiдправлення на фронт. Пам’ятае, як юнаки в недiльних костюмах з пiснями залишали садибу, як iх проводжали матерi i дружини, як жiнки на знак жалоби накривали фартухом голову, як iхне сумне голосiння дзвенiло в осiнньому повiтрi. Вона пам’ятае, як глянула вниз, у долину, на рiчку i далекий лiс, i те, як кожною дорогою рухалися юрби людей, з кiньми, возами, – рухалися в одному напрямку: «Куди не глянь, усюди безлiч людей, i здаеться, нiби сама земля ожила i почала рухатися».

Бочарська вступила в одне з вiддiлень Червоного Хреста. Форма сестри милосердя здавалася iй розкiшною. Але вона майже нiчого не вмiла. Одного разу iй доручили помити пiдлогу в операцiйнiй. Вона зовсiм розгубилася, адже нiколи в життi не мила пiдлоги. Здебiльшого вона та iншi медсестри перебували час, байдикуючи, – стан тривалого очiкування посилював апатiю. Поки, чотирнадцять днiв тому, не почався нiмецький наступ.

Тодi вперше в життi вона чула ураганний вогонь, правда, здалеку: вибухи зливалися, безперервно гуркотiло, здригалася пiдлога, дзвенiли шибки, i нiчне небо розтинали спалахи трасуючих снарядiв. Настав iще один тиждень очiкування бiля цiеi глухоi акустичноi кулiси. У холодний полудень ii та ще кiлькох iнших сестер вiдправили в Герардово. Назустрiч iм дорогою тяглися нескiнченнi колони саней iз пораненими.