Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?

Тому, напевно, свiдомо проiгнорував факт походу Сагайдачного на Московськi землi. Таке iгнорування цiеi подii стане характерним для козацькоi лiтератури.

Грабянка звертае увагу на Хотинську битву й участь у нiй Сагайдачного. Вiн пише: «…року 1621, пiсля перемоги на Цоцорi, Осман, цар турецький, з величезною силою прямуе на землю польську. Зачувши про те, Жигмонт, король польський, вирядив сина свого Владислава на чолi польського вiйська супроти турок; а оскiльки турок було набагато бiльше анiж полякiв, то польське вiйсько трималося подалi вiд турецького»[38 - Там само.

]. Загалом описуючи цю подiю, Грабянка дотримуеться роялiзму, з повагою говорить про польського короля Сигiзмунда ІІІ Вазу, а також королевича Владислава. Вказуе, що король звернувся до запорiзьких козакiв за допомогою: «…Жигмонт вiдрядив гiнця до козакiв за пороги i, пообiцявши волю та серебро, просив iх допомоги»[39 - Там само. – С. 29—30.]. Натомiсть Сагайдачний подаеться як вiрний польському королю. Вiн поспiшае йому на допомогу i разом з очолюваним ним Вiйськом Запорозьким вiдiграе важливу роль у Хотинськiй битвi: «Петро Сагайдачний, скаравши гетьмана Бородавку, за п’янство i сповiльнений рух на помiч королевичу, вдруге перебрав собi гетьманську булаву, зiбрав шiсть тисяч козакiв реестрових та запорiзьких i чимдуж поспiшив пiд Хотин на пiдмогу Владиславу, оружно пробившися через велику турецьку силу, став обiч королевича в осадi i коли настав час битви, вiйсько запорiзьке стало попереду й обрушили на нього турки всю силу, i огонь i меч, але вперлися немов у мур необоримий; закипiла того дня сiча велика i багато в той день полягло турок, а козакiв i полякiв мало. З помiччю божою, що оберiгае християн вiд поганих, козаки застукали сонних туркiв, пробралися до iхнього становиська i цiлу нiч рубали ворогiв у iхнiх наметах, а коли настав ранок, оглядiлися турки, побачили безлiч своiх перебитими i доповiли про все царю своему, серце у того занiмiло вiд страху i вiн запросив миру у королевича Владислава. І настав мир вiчний»[40 - Лiтопис гадяцького полковника Григорiя Грабянки. – С. 30.]. Загалом iз цього опису складаеться враження, що саме завдяки козакам турки не змогли розгромити вiйсько Речi Посполитоi й попросили миру. Тобто проводиться iдея про вирiшальну роль козацтва в цiй битвi.