Петро Конашевич-Сагайдачний – творець української нації?

Йому доводилося протистояти «свавiльникам», власне козацьким низам, якi позбавляли його гетьманства й ставили на чолi запорожцiв своiх представникiв[86 - Там само. – С. 372.]. Історик звертав увагу на те, що Сагайдачний як представник «старших» iшов на порозумiння з владою Речi Посполитоi. І це не додавало йому популярностi серед козацьких верств: «…в широких масах козаччини й народу його компромiсна полiтика, ii мета i результати не могли бути оцiненi вiдповiдно, i популярним в них Сагайдачний не був нiколи, незважаючи на те, що козаччина багато завдячувала йому в своiм змiцненню й зростi свого престiжу»[87 - Грушевський М.

Історiя Украiни-Руси: в 11 т., 12 кн. – Т. 7. – С. 373.].

Історик писав про морськi походи Сагайдачного, взяття ним Кафи в 1616 р., про похiд козацького гетьмана на землi Московii в 1618 р. Але основну увагу звертав на питання вiдновлення православноi iерархii в 1620—1621 рр., участi в цих процесах Сагайдачного, а також на Хотинську битву 1621 р. Саме цi двi подii, на його думку, найбiльше послужили героiзацii гетьмана.

Тодi, мовляв, похвальнi гiмни про нього записали у «двох ворожих тодiшнiх сторон – православноi Руси i католицько-шляхетськоi Польщi»[88 - Там само. – С. 371.].

Зокрема, Грушевський писав: «І веденi залiзною рукою Сагайдачного, козаки… зробили з iсторii Хотинськоi кампанii iсторiю незрiвнянних подвигiв вiдваги i самовiдречення на користь i честь держави-мачохи, що наповнила подивом i признанням очевидцiв – полякiв, а нас, потомкiв сих героiв, наповнюють мiшаним почуттям гордости, жалю i стиду за сi рабськi геройства на користь ворога-пана, непримиренно-ворожого режиму, кожда прислуга якому кiнець кiнцем, як виявляло ся, була злочином перед власними нацiональними iнтересами»[89 - Там само.

– С. 472.].

Доволi детально в «Історii Украiни-Руси» Грушевський розповiдае про Хотинську битву 1621 р., говорить про ii значення для долi украiнських i польських земель. При цьому iсторик тут солiдаризуеться не зi своiм учителем Антоновичем, а з Кулiшем.

Справдi, можна погодитися з Грушевським, що козаки послужили державi, яка для них була «мачухою», «нерiдною». Однак тут фактично маемо перенесення уявлень доби нацiоналiзму на ранньомодернi часи, коли новочаснi нацii лише починали зароджуватися. Рiч Посполита початку XVII ст. була iмперською багатоетнiчною державою, в якiй, щоправда, домiнував польський елемент – зокрема, в планi культурному[90 - Про це див.: Камiнський А. С.