Ярослав Мудрий

При цьому не особливо враховувалися реалii далекого ХІ столiття. Зрештою, iсторик чомусь «забув» «антипольськi заслуги» Ярослава Мудрого – адже цей князь здiйснював походи на терени Польщi, завдаючи полякам вiдчутних ударiв.

Якщо в росiйськiй та украiнськiй нацiональних iсторiографiях було намагання привласнити спадок Киiвськоi Русi, зробити його своiм, то радянська iсторiографiя спробувала тут знайти «компромiсну» формулу. Радянським вченим, який обгрунтовував концепт давньоруськоi народностi, був Володимир Мавродiн (1908— 1987).

Йому належить низка робiт, зокрема «Утворення Давньоруськоi держави та формування давньоруськоi народностi», де вiн проводив iдею iснування такого етносу[39 - Мавродин В. В. Древняя Русь: (Происхождение русского народа и образование Киевского государства). – М., 1946; Його ж. Образование Древнерусского государства и формирование древнерусской народности. – М., 1971 та iн]. Такий концепт вiдповiдав «iнтернацiональнiй формулi» радянськоi держави, котра трактувалася як «добровiльний союз народiв».

Представлення Киiвськоi Русi як «колиски» росiян, украiнцiв та бiлорусiв збереглося i в постсталiнський перiод[40 - У нинiшнiй час концепт давньоруськоi народностi не користуеться популярнiстю, зокрема в Украiнi. Та все ж е його адепти. Наприклад, це стосуеться Петра Толочка. Див.: Толочко П. Древнерусская народность. Воображаемая или реальная. – К., 2010.]. Правда, в ньому акцент робився на «росiйськостi» Русi. Дослiдження давньоруського спадку було прерогативою переважно росiйських радянських iсторикiв, якi, вiдповiдно, в проросiйському дусi iнтерпретували середньовiчну iсторiю.

Через те в радянськiй iсторiографii Русь сприймалася передусiм як Росiя.

В iсторii цiеi «русифiкованоi» Русi певне мiсце вiдводилося й князю Ярославу Мудрому. Вiн, щоправда, за часiв СРСР не дочекався спецiального монографiчного дослiдження. А ставлення метрiв радянськоi iсторiографii, якi займалися проблемами Киiвськоi Русi, до нього було стримане. Наприклад, Борис Греков (1882— 1953) вважав, що об’ективно боротьба Ярослава Мудрого вiдповiдала iнтересам едностi держави, але досягнення ним «самовладдя» не обiйшлося без моральних втрат[41 - Греков Б.

Д. Киевская Русь. – М., 1953. – С. 483—486.]. Приблизно таке ставлення зустрiчаемо i в Бориса Рибакова (1908—2001). Хоча Ярослав Мудрий, на його думку, заслужив на урочистий запис про «успение царя нашего», зроблений у Софii Киiвськiй, проте в життi вiн не був прикладом бездоганного лицарства.