Ярослав Мудрий

Прiцак дав таку характеристику дiяльностi цього князя:

«У 1036 роцi Ярослав…, новгородський правитель, який щойно затвердився в Киевi, розгромив печенiгiв (кочових спадкоемцiв хозарiв) i утвердив свiй варiант Римськоi iмперii, iдеологiчним центром якоi був Софiйський собор у Киевi, а пiдгрунттям – система новгородських законiв. Безперечно, що це певною мiрою пiдштовхнуло його до введення як сакральноi (священноi) й законноi мови його володiнь саме церковнослов’янськоi, яка пiсля занепаду Дунайськоi Болгарii знову втратила свого власника.

Ярослав також почав перетворювати Русь у територiальну спiльнiсть шляхом осадження княжоi мандрiвноi дружини на киiвськiй, чернiгiвськiй та переяславськiй землях. Як результат таких дiй назви «Русь» i «Руська земля», що засвiдченi в другiй половинi ХІ ст. i побутували в ХІІ ст., вживалися тепер у новому значеннi, а саме виключно щодо Пiвденноi Русi (нинiшня Украiна). І лише тодi почала вiдбуватися культурна революцiя. Вiдштовхуючись вiд полiетнiчноi, багатомовноi й безтериторiальноi спiльностi з культурою «нижчого» рiвня, Киiвська Русь почала досягати рiвня новоi, «вищоi» культури, оволодiвши писемною й правовою слов’янською мовою.

Зростання Киiвськоi Русi як полiтичного i релiгiйного центру – закономiрне, бо, якщо зважити, занепад незалежноi болгарськоi держави на Дунаi залишив церкву i слов’янський обряд, з його вiдносно цiлiсним зведенням духовних i державно-полiтичних текстiв, без господаря; саме це дало можливiсть Киiвськiй Русi оволодiти цiею культурою без загрози втрати власноi самобутностi.

Таким чином руський обряд, руський «язик» впровадився через слов’янську священну мову й кирилицю. Слов’яно-руська духовнiсть стала основою для злиття слов’янських полян i неслов’янських елементiв Русi у едину «Руську землю». Територiя киiвського, чернiгiвського й переяславського князiвств, якi пiзнiше утворили Центральну Украiну, була обрана мiсцем постiйного заселення досi мандрiвноi Русi.

Доти «Русь» представляла собою iноземну правлячу верхiвку з примiтивною соцiально-полiтичною органiзацiею, складену iз морських i рiчкових кочовикiв, котрi перiодично збирали данину (полюддя) для своiх князiв, однак не були пов’язанi нi з якою конкретною територiею.

Для висвячення династii Ярослава у християнськiй легiтимностi потрiбно було створити культ його двоюрiдних братiв Бориса i Глiба, синiв болгарськоi княжни. Вони були канонiзованi киiвським митрополитом Іоанном, болгарином за походженням, вiдразу по iхнiй смертi (бл.