Галицька сага. Ante bellum

Хоча iхнiй батько i зрiкся наймолодшого сина, Альбрехт встановив братовi регулярну грошову субсидiю вiд родини. Родина мае дуже файну броварню, де женуть смачне пиво, то й грошi е. Адвокати Альбрехта докладно вивчили Вiльгельмовi борги i сплатили iх кредиторам, а iх Вiльгельм нахапав досить. Альбрехт також погодився й далi пiдтримувати Вiльгельма. То мiй колишнiй командир i приiжджае час вiд часу до Живця, щоб не втрачати зв’язку з родиною.

– І ти iздиш з ним?

– Ми мали дорогою назад заiхати до Будапешта.

Там в ерцгерцога мае бути зустрiч з якимось новим компаньйоном. А поки вiн вiдпочивае у себе у палацi, я приiхав до Варшави. Знаеш (Левко усмiхнувся), всюди бував: i в Парижi, i Берлiнi, а тут вперше! От i приiхав, але, видно, не вгадав з часом!

– То так, ми також невчасно приiхали. Спочатку казали почекати, поки поховають мiнiстра, потiм коли мине траур, а там – хто знае! Добре, хоч моi в селi. Ганна Олекси не залишить iх голодними.

Та й з пустими руками iх також не випустять.

– Так, з Перетина ще нiхто порожняком не iхав. Пам’ятаю, як ми приiхали з Вiдня на побивку до тата, то Орина, татова жiнка, навiть посварилася з моею Марiею, бо ми не хотiли брати з собою все, що нам приготували. Але, Олю, Львiв – то не Вiдень! Довезуть!

– Не тягне додому? – запитала Ольга.

Левко вiдповiв не одразу. Вiн важко зiтхнув, i Ольга вже хотiла вибачитись за таке, з усього видно, недоречне запитання, але Левко випередив ii.

– Колись мiй учитель, професор Горбачевський, говорив менi, що поки е можливiсть, треба старатися бачити батькiв, бо потiм такоi можливостi може i не бути. Я так i не змiг побачити маму, бо вона померла у вiсiмнадцятому. А чи тягне додому?.. Я iнодi ставлю собi питання: а де той мiй дiм? У Перетинi? Вiднi? Я можу назвати ще десять мiст, де бував i де не знайшов прихистку. Якщо менi вдасться, то приiду ще раз. Можливо, ще застану тата.

Ми ж так по-справжньому i не поговорили з ним! Все було нiколи!

Так вони проговорили досить довго. Кельнер декiлька разiв приносив цiй парi каву з тiстечками, а Ольга з Левком все говорили. Здавалося, iм хотiлося згадати всi довгi роки, що минули вiд тих пам’ятних листопадових днiв у Львовi вiсiмнадцятого року…

Левко Вовк розповiв Ользi не все. І це сталося не через те, що не довiряв iй чи боявся виказати не свою таемницю.