Галицька сага. Ante bellum

Нещасних шiстдесят кiлометрiв, що вiддiляли Соловецькi острови вiд Кема (або тридцять п’ять миль, як повiдомив колишнiй матрос iз Кронштадту, який стояв поруч, затиснений мiж якимось мусульманином з Бухари, що не знав жодного слова по-росiйськи, i православним монахом Афанасiем), «тихохiд» подолав за добу. Їх нiхто не збирався не те що годувати чи давати води, але навiть виводити на палубу, тому всi потреби в’язнi справляли пiд себе, а вiрнiше просто в штани, бо навiть зняти iх не було можливостi. Вiд цього рибний сморiд навiть кудись зник, поступившись iншому, як з’ясувалося, навiть бiльш неприемному.

Але будь-яка подорож, навiть така жахлива, колись пiдходить до кiнця. Прибув до мiсця призначення i «Глiб Бокiй». Коли метушня за бортом стишилась, дверi трюму вiдчинилися, i Михайло Полоз знесилений вивалився на палубу. Конвоiри одразу вiдiйшли вбiк, затуливши носи рукавами: з трюму несло запертим повiтрям.

Команди покидати трюм не було, але цього i не знадобилося. Почувши п’янке вологе морське свiже повiтря, в’язнi самi потягнулися до виходу.

Нашiй трiйцi пощастило, що вони стояли бiля виходу. Не чекаючи, коли вся маса таких же, як вони самi, нещасних ринеться на палубу, вони швидко вибралися нагору i побiгли до трапу, щоб зiйти на благословенний берег. Осип Букшований разом з iншими вийшов на великий плац, зусiбiч оточений озброеними вартовими. Їм наказали сiсти на глевку землю. Довелося чекати на iнших, котрих запхали у трюм у числi перших. Як виявилося, не всiм пощастило пережити цю подорож. Коли трюм покинув останнiй в’язень, конвоiри завернули тих, хто вибрався наверх, але ще не зiйшов на тверду землю. Їм належало звiльнити судно вiд тих, хто не пережив тiсняву.

Як з’ясувалося скоро, таких виявилося багато. Тi, котрим пощастило зiйти на берег, спостерiгали, як з трюму час вiд часу виносили бездиханнi тiла нещасних i складали на палубi. Процедура зайняла добру годину, аж нарештi прозвучала команда пiдвестися. Прибулих вишикували у довгу колону по чотири у ряду i повели дорогою вглиб острова.

Найбiльш поiнформований серед в’язнiв монах Афанасiй одразу визначив, куди вони прямують.

– До монастиря! – сказав вiн.

– Та нi, святий отче! – почув вiн збоку. – Не до монастиря, а до тюрми. Нема тут монастиря!

Як з’ясувалося вже невдовзi, то таки була тюрма. Дорога зайняла не бiльше пiвгодини, i вже невдовзi прибулi увiйшли за браму, напис над якою повiдомляв, що вони потрапили до управлiння Солтаборами.