Галицька сага. Майбутня сила

Нiхто з пасажирiв – нi «першокласники», нi тi, що у трюмi, – не ризикнули з’явитися на палубi. І тiльки в останнiй день плавання океан, як за помахом чарiвноi палички, заспокоiвся, iз-за хмар виглянуло сонце, й пасажири залишили своi каюти. Здаеться, тiльки тепер Василь Мороз побачив, наскiльки рiзнi люди пливуть на кораблi: гордi нiмцi (а у першому класi пливли саме вони) повагом походжали палубою, палили дорогi сигари, про що свiдчив приемний дим, що не йшов нi в яке порiвняння з дешевим тютюном, яким буквально просякнув трюм; впевненi у собi американцi, котрi поверталися додому пiсля вояжу Європою; зарозумiлi лише перед украiнцями поляки-емiгранти i пiвсотнi галичан, для яких подiбна подорож була чимось небаченим досi.

Василь дивився з висоти на темну води, на буруни, що вiдходили вiд борту корабля, i мрiяв про щасливе життя, котре обов’язково у нього буде. Тодi у цьому життi ще було мiсце для Марiйки Бiлецькоi. Зараз Василь гадав собi, що сталося б, якби у них все вийшло.

Як би там не було, але у його планах – з Марiйкою чи без неi – аж нiяк не було мiсця сьогоднiшнiм подiям!

Напевне, не один лише Василь Мороз не спiшив повертатися додому з такою звiсткою. А вiн справдi не знав, що казатиме дружинi. Як вони житимуть далi? Чи не стане вiн одним з тих, хто стоятиме у довжелезних чергах за мискою безплатноi зупи? Такi картини Василь бачив чи не кожного дня, коли спiшив на роботу. Важко було усвiдомлювати, що така участь могла чекати i на нього, та практично неможливо змиритися з тим, що це, зрештою, сталося.

Нi, тут дiйсно стае холодно! Василь мерзлякувато повiв плечима, щоб вiдiгнати неприемне вiдчуття, аж тут почув позаду себе:

– Ти хоч не туда зiбрався?

Василь Мороз здивовано озирнувся й побачив Івана Кандибу. Вони бачилися сьогоднi зранку i були поруч, коли представник заводу повiдомив про неприемну новину. Пiсля таких слiв кожному хотiлося побути на самотi. Тепер же старший товариш знову знайшов його.

– Не туда! – впевнено вiдказав Василь. – Не нинi, вуйку Іване!

– То й не треба нiколи!

Василь Мороз завдячував Кандибi тим, що опинився тут, у мiстi Чикаго. Свого часу, приiхавши у рiдну оселю на побивку, Іван Кандиба зумiв захопити молодого Василя розповiдями про тутешне життя. І хоч навiть прикрашене з уст Івана воно аж нiяк не виглядало iдеальним, Василь захопився цим i забажав побачити його наяву.