Галицька сага. Майбутня сила

Вiн вислухав невiдомого спiврозмовника, потiм запитав:

– А хто його питае?

Видно, на тому кiнцi дроту повiсили слухавку. Здивований секретар звернувся до Головiннського.

– Дивно, але хтось питав, чи немае у примiщеннi вас, пане сотнику! Питали, до речi, чистою украiнською мовою.

Юлiан Головiнський зрозумiв, що йому загрожуе небезпека. Не кажучи жодного слова, вiн повернувся до дверей, щоб залишити це небезпечне мiсце, але не встиг навiть торкнутися дверноi ручки, як вони розчахнулися i в кiмнату ввалилися трое полiцейських…

Пiсля того були безперервнi допити, якi аж нiяк не можна було вiднести до категорii «коректного дотримання всiх норм закону».

Насамперед польська полiцiя вiдвезла його до своiх казематiв, приховавши перед усiма мiсце його ув’язнення та не допускаючи до нього адвокатiв. А судячи з того, що про нього нiхто не питав, то Головiнський зробив висновок, що Любомир Макарушка роздiлив його долю. Принаймнi так йому хотiлося думати.

Юлiан Головiнський вже чув про методи пацифiкацii, якими полiцiя намагалася видобути з нього iнформацiю про дiяльнiсть крайового Проводу. Тому вiн уже нiчому не дивувався. Інше хвилювало крайового провiдника.

Не було сумнiву, що його хтось видав польськiй полiцii. Але хто? Лише тепер Головiнський мiг над цим спокiйно подумати. Усi попереднi днi вiн навiть не мав можливостi сконцентруватися на чомусь одному: запитання слiдчих про його роботу в УВО та ОУН чергувалися з побоями, i йому найменше хотiлося не те що словом – поглядом навести полякiв на якийсь слiд.

Про те, що вiн буде у конкретному мiсцi у конкретний час, знало обмежене коло людей. Наприклад, той-таки Любомир Макарушка. Або Дмитро Левицький, адже не мiг не знати, якiй небезпецi наражаеться вiн, заходячи двiчi на день до будинку, який безперечно перебувае пiд наглядом полiцii. Тим не менше, навряд чи керiвництво об’еднання, яке покладало такi великi сподiвання на цю зустрiч, ризикнуло б зiрвати ii таким жорстоким чином.

Нi, це аж нiяк не УНДО! Наступним, кому було вiдомо про цей день, був Федiр Мороз, але Головiнському навiть у найстрашнiшому снi не могло наснитися, що людина, котра вiддала iхнiй спiльнiй справi десять рокiв, яка була на найнебезпечнiшiй дiлянцi боротьби – серед ворогiв, раптом вирiшила здати крайового провiдника.