Галицька сага. Майбутня сила

Полiцейськi не знали, що за якихось двадцять метрiв вiд мiсця страти у дуплi розлогого дуба ще чекали своеi черги конфiскованi пiд час тiеi акцii монети – просто iх ще не всi встигли переправити у безпечне мiсце.

7

Бричка легко котилася гостинцем, кiнь уже призвичаiвся iхати саме цiею дорогою, тому Зося Павловська могла розслабитися. Так добре вона не почувалася чи не вперше вiд того часу, як оселилася тут. Усi роки жiнка остерiгалася, що тi бандити, якi перестрiли ii з чоловiком у лiску й пригрозили насильством, колись таки згадають про своi погрози, тому Зося намагалася уникати з’являтися у Перетинi, а якщо вже мусила це робити, то проiжджала ненависне село швидко, не зупиняючись.

Кожного разу жiнка майже наяву вiдчувала, що з хат на неi дивляться лютi очi хлопiв.

У них з Адамом нiколи не було розмов про той прикрий випадок дев’ятирiчноi давнини, але Зося так i не змогла забути той неприемний момент, коли невiдомий обмацував ii своiми руками. Саме руки, а не великий нiж, вона хотiла забути назавжди.

Що ж, недавня акцiя, проведена полiцiею, остаточно згасила спротив украiнцiв. Звичайно, те, що сталося, аж нiяк не змусило iх полюбити Павловських, але Зося вже не боялася проiжджати Перетином. Селяни були зайнятi своею розореною господаркою, а не тим, щоб хоч якось помститися полякам.

Нi, що не кажи, а iхнi з Адамом справи йдуть добре. А на довершення всього школа, до якоi недавно пiшов iхнiй Кшиштоф, остаточно стала польською – навiть не утраквiстичною.

Тепер у школi непольськими були руський язик та релiгiя, але iхнiй Кшиштоф iх вчити точно не буде.

Краще стало у Павловських i у грошових справах. Пiсля того як по всiх селах полiцiя порозбивала майно молочарень, единим, хто мiг приймати у хлопiв молоко, був Ілько Дацишин, або, як на нього говорив Адам, Елiаш. У селах певно знали, що Елiаш мае гешефт з осадою Павловських, але грошi на господарствi потрiбнi, а iх можна було отримати, лише здаючи молоко до польськоi млечарнi.

Тобто життя налагоджувалося, i це було заслуженою нагородою за всi попереднi приниження.

Зося Павловська кожного разу наганяла коней, проiжджаючи повз злопам’ятного лiска. Їй завжди здавалося, що звiдтам знову з’являться тi бандити. Одного Адам наказав так, що той iще довго не зможе ходити, але хто були двое iнших, нiхто не знав. Жiнцi аж нiяк не хотiлося знову зустрiтися з ними.

Тут Зося Павловська вiдчула, що земля втiкае iй з-пiд нiг.