Галицька сага. Майбутня сила

 – Ну, почекайте! Ви ще менi заплатите за все!

Павловському знадобилося досить часу, щоб заспокоiти Зосю, але дiзнатися, що з нею сталося дорогою, вiн так i не змiг: знесилена пережитим дружина заснула. Зрештою, Адамовi не треба було й пiдказувати, хто це мiг зробити. Переконавшись, що Зося заснула, Адам наказав восьмирiчному Кшиштофу слiдкувати за сестрою, а сам зняв з гачка карабiн, перевiрив, чи на мiсцi набоi, i попрямував до брички. Вiн не встиг розпрягти коня, тому похапцем залiз на бричку, потягнув вiжки й сильно вдарив батогом нi в чому не винну тварину.

Його метою була крайня хата Перетина. Адам небезпiдставно вважав Данила Солтиса головним винуватцем своеi ганьби дев’ятирiчноi давнини, тому й вiдплатив йому, коли випала така нагода. Шкода, що впертий Солтис не захотiв виказати своiх спiльникiв, прийнявши всi удари на себе. Адама це не зупиняло: вiн пiдозрював, що двома iншими були Смоляр та Василь Вовк, але щось довести не мiг.

Що ж, сьогоднi русини переступили межу, i для нього вже не потрiбнi жоднi докази, щоб наказати iх.

Адам Павловський зупинив коня бiля брами Солтисiв i, навiть не прив’язавши його, з карабiном у руцi забiг на обiйстя. Там нiкого не було, тому осадник ударом ноги вiдчинив дверi хати i зайшов всередину.

В перших покоях вiн застав усiх. Данило все ще лежав на бамбетлi i хоч iще не вставав, але почувався не так погано, як ранiше; Галина стояла бiля вiдновленого свекром п’еца i готувала вечерю; сам Лука сидiв бiля вiкна i чинив чобiт.

На лiжку пiд образами бавилися п’ятирiчний Юрко iз молодшою сестричкою Оленкою.

Раптова поява незваного гостя заскочила всiх зненацька. Усi так i застигли на мiсцi. А Павловський, хижо глянувши на Галину, став перед бамбетлем, на якому лежав Данило.

– Що, русине, догрався? На жiнку пiдняв руку? То така твоя Украiна? – кричав Адам. – Думаеш, що вiдбувся палками? Ану, скурвий сину, говори, хто був з тобою?

Данило, нiчого не розумiючи, спробував пiдвестися, але тут Галина зiрвала з себе запаску, кинула на пiдлогу i смiливо затулила собою чоловiка.

– Вам мало було того, що ви покарали мого чоловiка? – говорила вона, не зводячи з Павловського очей. – Ви хочете стрiляти в него? То стрiляйте i в мене! Стрiляйте! Я сьи не бою!

Адам остовпiв. Вiн аж нiяк не сподiвався на таку реакцiю жiнки. Поки вiн роздумував, як поступити, з лiжка зiрвався малий Юрко i пiдбiг до матерi. Павловський опинився у безвиходi.