Галицька сага. Невиправдані надії

 – Як живете?

– Та во, забрали мого Богдана до вiйська, то й чекаю на него! Ти там в себе не знаеш, то серйозно воно чи то так, щоб гиншi сьи бояли?

Михайловi дуже хотiлося чимось зарадити ковалевi, сказати щось утiшливе для нього, але вирiшив нiчого не вигадувати.

– Не знаю, вуйку! Знав би – то сказав, а так брехати не хочу!

– То й правильно! Якщо не знаеш, що казати, – кажи правду або мовчи! – похвалив Василь. – А ти куда йдеш?

– Та хочу на свою хату подивитися. Я тут народився i жив до того часу, як забрали до вiйська.

– То файно! Але там, може, закрито!

– То нiчого! Просто походжу коло неi, подивлюся!

Вiн знову зняв капелюха.

– Бувайте здоровi, вуйку! Тримайтеся! – сказав Михайло i пiшов далi.

Колишня садиба Смолярiв, а тепер читальня «Просвiти», справдi виявилася зачиненою, але Михайло тим мало переймався. Вiн одразу вiдзначив порядок, що панував перед його колишньою хатою. Хоч опiкувалася «Просвiтою» його невiстка Оксана, все ж було зрозумiло, що не лише вона одна.

Але навiть таке бережливе ставлення до його маетку не могло змiнити Михайлове ставлення до теперiшнього призначення: у цiй ошатнiй оселi не було нiчого польського, навiть натяку на те, до якоi держави воно належить. Хоч ззовнi нiщо не вказувало, що це читальня украiнськоi «Просвiти», чоловiк вiдчув – ця хата перестала бути його домом, перетворилася у щось чуже, незрозумiле, ефемерне, як чужим i незрозумiлим для нього було все, що вiдбувалося за цими стiнами.

Постоявши якийсь час, Михайло Смоляр розвернувся, щоб пiти на лiсничiвку. Головне, щоб завтра вийшло так, як вiн запланував…

– Що ти хотiв сказати менi, брате? – раптом запитав Кость.

Вiд несподiванки Михайло зупинився.

– З чого ти взяв, що я хочу з тобою говорити? – здивувався вiн.

– Я хоч i молодший за тебе, але тоже маю очi й вуха. Твоя згода вiдправитися зi мною аж на схiдний кордон мене спочатку здивувала, як здивував i твiй приiзд. Тебе не було п’ятнадцять рокiв, вiд тебе навiть листи приходили раз на пiв року.

А тут на тобi – приiхав сам! То я й подумав, що не для того, щоб зовидити батька з мамою. Про себе я вже не кажу! То яка у тебе справа до мене, Мiську?

Михайло виявився зовсiм не готовим до такого перебiгу розмови. Вони iз самого ранку, озброiвшись рушницями, вийшли з лiсничiвки, заглибилися в лiс, пiднялися на порослу деревами гряду, якою вже здавна хтось проклав дорогу, i рушили на схiд.