Галицька сага. Невиправдані надії

Хоч питання закриття греко-католицьких церков i не стояло як головне i повсюдне, все ж у деяких парафiях особливо завзятi директори та комунiсти на свiй страх i ризик намагалися зробити це самостiйно.

– Директор школи казав, що ви, отче, маете дуже великий вплив на людей, – продовжував Якiв.

Отець Петро гмикнув. Що ж, похвала противника iнодi навiть приемна! Але не у цьому випадку.

– Отче, будьте осторожнi! – говорив Якiв Смоляр. – Ви ж знаете, що тепер люди сьи боють i переживають за себе.

– Всьо буде добре, Якове! Йдiть додому i подякуйте Оксанi за те, що попередила, – сказав Лiсович.

 – Будемо сподiватися, що Господь не допустить цього.

Хоч вiн i спробував заспокоiти колишнього гайового (от тiльки чи вдалося це йому?), сам все ж вiдзначив, що подiбний перебiг аж нiяк не неможливий. Розумiв отець Петро, що швидше за все тiльки неймовiрний авторитет Митрополита Андрея Шептицького стримуе Сталiна вiд рiшучих дiй. Але киру Андрею вже сiмдесят чотири роки, вiн не покидае iнвалiдного крiсла, й не вiдомо, як поводитимуться комунiсти, коли того не стане.

Петро Лiсович пiдвiв голову, прислухався. Пiчка вже не гудiла. Вiн встав з-за столу, вiдчинив дверцята пiчки i поклав туди декiлька полiн. Деякий час дивився, як вогонь повiльно пiдбираеться до свiжого дерева. Коли полiнця запалали знову, отець закрив дверцята.

І почув якийсь стук у дверi. Вiднедавна вiн став зачинятися. До того знав доконечно: нiхто не посмiе зайти на плебанiю, якщо до нього не вийде сам священник.

Теперiшнi ж часи змусили його бути обережним, хоч навряд чи повернутий у дверях ключ захистить вiд непроханих гостей.

Петро Лiсович вийшов у сiни i вiдчинив дверi. При мiсячному свiтлi вiн розгледiв постать сина Павла.

– Павлику! – сплеснув руками. – Та як ти тут? Заходи скоро, бо то такий мороз!

Павло переступив через порiг хати i швидко зачинив за собою дверi. На ньому була тепла шуба й новомодна тепер вушанка. Зрештою, саме так мав одягтися син, щоб не замерзнути десь дорогою додому.

Отець Петро завiв сина до хати, почекав, поки той роздягнеться, i тiльки пiсля того обняв Павла.

– Звiдки ж так, Павлику? – запитав вiн.

– Звiдтам, тату!

Павло сiв на бамбетель, важко зняв з нiг чоботи, розмотав онучi. Побачивши, який вигляд мають синовi ноги, священник поставив бiля пiчки крiсло.

– Зiгрiйся, але близько до вогню ноги не тримай!

Павло сiв у крiсло й задоволено витягнув ноги.