Галицька сага. Невиправдані надії

– Дякую Богу, що ви знайшли час приiхати сюди! – сказав епископ. – Прошу сiдати!

Вiн почекав, коли Лiсович сяде, лише тодi сiв напроти.

– Як ваш син? – поцiкавився вiн.

– Дякую, отче, живе зi мною, – вiдповiв Лiсович. – Дуже переживае, що не може далi вчитися на священника.

Йосип Слiпий усмiхнувся:

– Перекажiть Павловi, нехай не переживае за те! Батько навчить того, чого не можемо зробити ми!

Усмiшка враз зникла з обличчя епископа.

– Як у вашiй парафii iдуть справи? – серйозно запитав вiн.

– Та якщо ви питаете, чи не закривають церкву, то скажу зразу: поки що не закривають!

– Поки що?

– Та е у нас такий мiсцевий директор школи, що вважае, що храм Божий е тим, що заважае встановленню нового порядку!

Слiпий знову усмiхнувся:

– А що, i правильно вважае!

– Але чи довго це триватиме?

Йосип Слiпий знову став серйозним:

– Це мiж нами, але поки з нами Митрополит, серйозних гонiнь на Церкву не буде! Нам стало вiдомо, що совiти поки що не планують арештовувати наших служителiв.

– А як же з монастирями? – здивовано запитав Лiсович.

– Їх лише закривають! – вiдповiв Слiпий. – Братiв i сестер виганяють за стiни монастирiв, але поки що не чiпають.

– Поки що? Значить…

– А це значить, мiй давнiй друже, що нам треба бути готовим кожноi години зробити свiй вибiр.

– Ваша екселенцiе?

Йосип Слiпий уважно подивився на Петра Лiсовича:

– Цiлком може так статися, що наша свята Церква змушена знов пiти у катакомби, як то було за перших апостолiв, – говорив епископ.

 – Багато наших братiв вiдправлять до Сибiру, у холод, голод i муки. Це буде iхнiй хрест. Їхнiй, але не ваш, отче Петре!

– Ваша екселенцiе? – знову повторив Петро Лiсович. – Що ви таке кажете? Чому не мiй?

– Нам треба не лише зберегти Церкву, але й зберегти священникiв. Якщо всiх парохiв заберуть до Сибiру, то хто служитиме Господу, коли Церква вийде з катакомб?

– Але коли це станеться?

– Та нехай навiть через сто рокiв! Але не думаю, що Господь стiльки часу буде терпiти те зло, яке пануе на землi! Тому, отче Петре, коли настане той час, що треба буде вибирати, ви перейдете на православ’я!

Почувши таке, Петро Лiсович застиг, неначе помiтив якогось привида.

Вiн досi не мiг повiрити у те, що говорив Йосип Слiпий. А той продовжував:

– Знаю, що вам буде важко нести цей хрест. Можливо, у сто разiв важче за тих, хто у холодi, голодi й муках буде терпiти у сибiрах, але ми маемо зберегти нашу вiру, нашi храми, нашу паству.