Галицька сага. Тінь незалежності

Я виконаю волю мого друга!

Марiя перевела погляд на професора Екснера, потiм знов запитала Горбачевського:

– Я можу його побачити?

Доктор похитав головою.

– Не можна! Померлих вiд «iспанки» одразу вiдвозять на Центральне кладовище i ховають у спiльнiй могилi, – сказав вiн i додав: – Дуже глибоко!

Марiя знову заплакала:

– Що менi робити?

Тут озвався професор Екснер:

– Чекайте свого нареченого. Коли вiн повернеться, я зайду до вас, i ми поговоримо про його майбутне.

Професор Ревуцький досить високо вiдзивався про нього, тому я спробую узяти його до себе.

– Але у Левка лише чотири класи школи! – засумнiвалася дiвчина.

– Разом з украiнськими професорами Австрii ми хочемо заснувати вiльний унiверситет, у якому будуть вчитися тi, хто змушений покинути батькiвщину, – знову сказав Іван Горбачевський. – Я пропоную написати Левковi листа i пояснити всю ситуацiю. Гадаю, йому не складе труднощiв попроситися в ерцгерцога Вiльгельма, щоб той вiдпустив його до Вiдня.

Але Марiя заперечила. Вона пiдвелася з дивана, накинула на плечi хустку.

– Левко не стане вiдпрошуватися, – впевнено сказала вона. – Поки на нашiй землi йде вiйна, мiй наречений буде там!

Вона пiдiйшла до вiкна i застигла у задумi. Чоловiки переглянулися, i професор Екснер iз здивуванням помiтив, як засяяло вiд задоволення обличчя Івана Горбачевського.

Марiя повернула до них голову.

– Що менi тепер робити? – запитала вона. – Я залишилася сама!

Франц Екснер хотiв щось вiдповiсти, але його випередив Горбачевський.

– Зараз таке непевне становище, найкраще перечекати вдома, – сказав вiн.

– Я не зможу довго залишатися сама!

– Розумiю! – згодився доктор. – Тодi зробимо так! У Вiдню зiбралися багато украiнцiв з Галичини i Буковини. А буде ще бiльше! Час непевний i нiхто не знае, чим все закiнчиться там, на нашiй Батькiвщинi.

Хоч я вже i не мiнiстр охорони здоров’я, але про ситуацiю проiнформований i можу сказати, що вона загрозлива.

– Ви про що, докторе? – здивувався професор Екснер.

Видно, слова Івана Горбачевського стали для нього несподiванкою.

– А про те, що на столицю чекае голод, професоре!

– Голод? У Вiдню нiколи не було голоду! – заперечив Екснер.