Галицька сага. Тінь незалежності

 – Я, певно, не кажу про тi давнi часи, коли ця напасть не оминала нiкого!

– Боюся, професоре, ви досi не звикли до того факту, що великоi iмперii, що годувала столицю, вже немае, а маленька Австрiя сама не в змозi забезпечити продуктами навiть себе, не кажучи про двохмiльйонну столицю!

– А що тодi менi робити? – вставила Марiя.

– Чомусь менi здаеться, що украiнцi можуть залишитися осторонь пiд час розподiлу продуктiв, – говорив Іван Горбачевський. – Не хочу образити вашi патрiотичнi почуття, професоре, але нiмцi насамперед дбатимуть про нiмцiв.

Про iнших мають пiклуватися вони самi. Тому ми, украiнцi, вирiшили створити своерiдний комiтет допомоги собi самим. Тобi, Марiе, якщо ти захочеш, також знайдеться у ньому мiсце. Роботи вистачить всiм!

– Я згодна! – з готовнiстю сказала дiвчина. – Що робити?

Іван Горбачевський усмiхнувся.

– Не сьогоднi! Всi ми маемо вiдiйти вiд сумноi звiстки. Хоч тобi й не дуже хочеться, все ж залишся тут! Я прийду до тебе ще увечерi. Може, ти не маеш грошей?

– Та нi, не хвилюйтесь! У нас… у мене ще залишилось! – вiдповiла Марiя.

На цьому попрощалися. Коли чоловiки пiшли, Марiя пiдiйшла до вiкна i довго дивилася на схiд. Десь там, за Карпатами, щоразу мiняючи мiсце перебування, був ii Левко. Можна було на пальцях обох рук перерахувати днi, коли вони були разом; i найщасливiшими для неi – хоч як i неприродно це звучить – були тi п’ять днiв, коли Левко повернувся з Італiйського фронту поранений в руку. Тодi вони гуляли Вiднем, i Марiя ловила заздрiснi погляди столичних панянок.

Вона була щаслива вiд того, що Левко ii i нiхто його у неi не вiдбере. За нього дiвчина буде битися, хоч i вiдчувала, що битися не доведеться: Левко Вовк остаточно зробив свiй вибiр ще того пам’ятного лiтнього дня шiстнадцятого року, коли заблукав у незнайомому йому мiстi.

Дiвчина погано розбиралася у полiтичних подiях, якi вихором закрутили стомлену чотирирiчною вiйною Європу. Бiльше про це знав професор Ревуцький, але те, що настали важкi для всiх часи, знала.

Знала вона, що Левко зараз бiля колишнього ерцгерцога Вiльгельма i що на нього певнi кола в Украiнi i тут, у Вiднi, покладають великi сподiвання щодо майбутнього.

Але зараз Левко далеко, i надiятися можна лише на себе. Бо надiя – це едине, що у неi залишилося.

Несподiвано для себе Марiя вирiшила, що дочку, якщо та у неi народиться, обов’язково назве Надiею. Щоправда, як це звучатиме по-нiмецьки, на разi не знала.