Галицька сага. Тінь незалежності

Фош якось зразу вiдкинув вiд себе урочистiсть, з якою говорив цi слова, i просто сказав:

– Потрiбно одягти шинель. Надворi мрячно.

Вони вийшли з вагона на вологе повiтря. Над лiсом клубився сiрий вранiшнiй туман, ще не пiдсвiчений скупим листопадовим сонцем.

Нiмцiв вже не було видно. Чи вони одразу поiхали, чи кудись заховалися вiд допитливих репортерiв, переможцi не знали. Вони зупинилися перед десятком людей з фотоапаратами. Майже одночасно спалахнуло п’ять магнiевих ламп.

Бiля сходiв вагона в рiзних позах застигли дев’ятеро вiйськових.

Вiднинi вони мали увiйти в iсторiю як люди, котрi поставили крапку на спустошливiй, не баченiй досi вiйнi, яка мала закiнчитися менше нiж через шiсть годин. Пролунае останнiй пострiл – i солдати усiх армiй зможуть повернутися до своiх домiвок, упевненi у тому, що подiбне бiльше нiколи не повториться.

Але за цих шiсть годин ще загинуть сотнi солдатiв, а свiтом своею переможною смертоносною ходою крокувала «iспанка», забираючи те, чого не встигла вiйна.

Стомлена вiйною Антанта просто зiгнорувала все, що робилося на сходi. Австро-Угорщина розвалювалася як картковий будинок, поховавши пiд своiми завалами майже сiмдесятирiчну стабiльнiсть, що закiнчилася ще двома роками ранiше – iз смертю цiсаря Франца Йосифа І.

1

У середу тридцятого жовтня до кузнi Василя Вовка зайшов Якiв Смоляр.

Василь саме вовтузився з ободом для колеса.

Привiтавшись, Якiв зупинився у дверях i спостерiгав за роботою коваля.

Не вiдриваючись вiд свого заняття, Василь пробурмотiв:

– Не треба пiдпирати моi дверi! Вони зробленi на совiсть!

– Та я вижу! – вiдказав Якiв. – Для того i прийшов.

– За дверима?

– Бiльшим.

– Значить, за одвiрком! – припустив Василь.

Вiн сильно вдарив по залiзному ободi, припасуваши його до дерев’яного колеса, для годиться декiлька разiв постукав по ньому i задоволений прислонив до стiни, де вже чекали готовi iншi три. Якiв перевiв погляд на iнший куток кузнi, де вже лежали складенi залiзнi деталi.

Вiн одразу зрозумiв, що Василь Вовк робить комусь воза.

– Я слухаю тебе, Якове! – сказав Василь. – Що в тебе сьи зламало?

– Та, на щастя, нiчого! Я за iншим, Василю!

– То вийдемо на двiр! Покурити хочу!

Вони вийшли з кузнi, сiли на ослiн. Якiв почекав, поки Василь запалить файку i затягнеться.

– Дiло до тебе е, Василю, – мовив вiн. – Надумав я з синами перебратисьи ближче до лiсу i поставити лiсничiвку.