Галицька сага. Тінь незалежності

– Ми його проiдемо?

– Нi, нам не по дорозi.

Левко не бачив, як Василь Вишиваний подивився на Луцького, а той, одразу зрозумiвши що до чого, байдуже знизав плечима. Мовляв, вирiшувати вам.

– Вiд вашого села можна добратися до Бродiв, куди, зрештою, ми i прямуемо? – запитав Вишиваний.

– Так, туди йде дорога, – вiдповiв здивований таким запитанням Вовк.

– Тодi от що, Левку! Ми поiдемо через ваше село. Але лише проiдемо! Жодноi зайвоi хвилини затримуватися не будемо! Приiхали – ви побачили батькiв, перекинулися декiлькома словами – i знову в дорогу! Згоднi?

Розчулений такою увагою до себе, Левко лише спромiгся на подяку.

– Так, Ваша високосте! – сказав вiн.

Почувши таке, Василь Вишиваний тим не менше поправив його:

– От i добре! І давайте домовимось на майбутне: жодних «високостей»! Не треба, щоб хтось знав про мое перебування тут!

Дорога додому проминула швидко, хоч iм i довелося дещо затриматися у Кам’янцi: Семен Кульчицький заправляв спорожнiлий бак бензином з однiеi з трьох канiстр, що вiз iз собою.

Перетин дiйсно лежав осторонь iхньоi основноi дороги, але шлях до села виявився напрочуд хорошим, тому усi були певнi, що сильно не затримаються. Саме через те Левко навiть не заiкнувся зупинитися, коли вони проiжджали повз церкву, де (вiн знав) саме вiдправляеться вечiрня. Авто без зупинки iхало дорогою до його рiдного села.

Бiля власних ворiт Левко запримiтив батька i наказав Кульчицькому зупинитися. Ще не встиг водiй виконати цей наказ, як Левко зiскочив з пiднiжки i пiдбiг до батька.

Василь Вовк не встиг усвiдомити, що вiдбуваеться, як побачив перед собою сина. Вiн мiцно притиснув до себе Левка i поцiлував. Востанне вони ось так стояли далекого 1914 року, коли батька вiдвозила росiйська жандармерiя. Тепер, по чотирьох роках, батько i син знову зустрiлися.

– Ну, здрастуй, сину! – нарештi вимовив Василь.

– Тату, пробачте: не можу лишитися нi на хвилину, – винувато сказав Левко. – Пан офiцер, з яким я iду, дозволив лише повидатись! Покличте маму.

– Ой, сину, нема мами!

– Як нема? – не зрозумiв Левко.

– Померла мама.

– Як померла? Коли?

– Вже мiсяць минув, як поховали. Вiд еспанськоi грипи.

На очах батька виступили сльози.

– Навiть поховати не змiг як належить, – винувато сказав вiн. – Лежить у Камiнцi разом з усiма.

– Тату, я маю iхати! – сказав, засмучений цiею звiсткою, Левко. – Коли все кiнчиться…

– Коли сьи кiнчит, вертай до своеi Марii, – перебив його батько.