Галицька сага. Тінь незалежності

З колони вийшов молодий стрiлець, у якому Левко упiзнав Федора Мороза.

– Федю! – крикнув вiн i кинувся назустрiч.

Односельцi обнялися. Зараз не iснувало на свiтi найрiднiших людей, хоч ця зустрiч була першою пiсля тiеi достопам’ятноi ночi на околицi рiдного села.

– Ти як? Звiдки? – допитувався Левко, тормосячи Федора.

– Та я з четвертого листопада у Львовi! – говорив Мороз.

– А я тут прибув за тиждень перед тобою. Де воював?

– Цитадель!

– То ж треба! А я поруч був, на Головнiй поштi…

Позаду почувся звук клаксона.

Це Семен Кульчицький нагадував, що пора вiд’iжджати.

– Менi пора! – сказав Левко.

– Та й менi прийдеться доганяти своiх! Ти зараз куди?

– У Тарнопiль.

– Та й ми приблизно туди ж! Мо’ здибимся! – вiдказав Федiр.

Вони востанне обнялися i розiйшлися. Федiр Мороз побiг доганяти свiй рiй, а Левко Вовк винувато сiв поруч шофера.

– Знайомий? – поцiкавився Василь Вишиваний.

– Сусiд! – вiдповiв Левко.

Йому було сумно, що так коротко тривала зустрiч з Федором.

Вiн мав багато чого розповiсти Морозу, а найбiльше подякувати за той синяк пiд оком, отриманий у перший день серпня 1914 року.

Із задуми його вивiв голос Вишиваного.

– Ви знаете дорогу, пане пiдхорунжий? – запитав вiн.

– Якщо iхати на пiвнiч… пане полковнику, то навiть дуже добре! Я з цих краiв, – вiдповiв Левко.

Його пiдтримав i Кульчицький.

– До того ж, пане полковнику, дорога на схiд зараз заповнена нашим вiйськом. Не думаю, що нам вдасться швидко добратися, – сказав водiй.

– А якщо ми звернемо на пiвнiч, то через Жовкву i Кам’янку виiдемо на дорогу на Броди, – говорив Левко.

 – Дорога мае бути безпечною, бо пiвнiчнi терени ще нашi.

– Тодi везiть! – згодився Василь Вишиваний.

Зрештою з’ясувалося, що Левко був правий. Пiвнiчний шлях виявився не тiльки швидшим, але й, що найголовнiше, безпечним. Польське вiйсько затримали на околицях Рави-Руськоi, а на украiнськiй територii панував порядок, якщо вiн взагалi можливий у час вiйни. Тим не менше, полковник Вишиваний вiдзначив, що на теренах Жовкви, яку вони проiхали, не зупиняючись, все виглядае так, наче i вiйни немае.

Зрештою, не все можна i побачити, рухаючись у критому автомобiлi – а у Куликовi довелося пiдняти тент, бо починав накрапати холодний дощик.

Полковник зауважив, що чим далi iхав автомобiль, тим сумнiшим ставав пiдхорунжий. Коли ж стан Левка зауважив i Остап Луцький, Вишиваний поцiкавився у чому справа.

– Недалеко звiдси мое село, – нехотя вiдповiв Вовк.