Манускрипт з минулого

«І все свое наступне життя картати себе за втрачену можливiсть дiзнатися, що там лежить!»

Але тодi вiн не встигне закiнчити все вчасно! Подумавши хвилину, Загороднiй так i не вирiшив остаточно, що йому робити, але рука чомусь сама потяглася до зубила. Вирiшивши, що це i е доля, Павло обережно продовжив вiдбивати цеглу, орудуючи по швах розчину. Вiн виявився ще твердiший, анiж цегла.

– Та що там додавали до тебе? – спересердя вигукнув Павло. – Яечнi жовтки чи яку бiду?

Тим не менше його зусилля не минули даремно.

Уже через годину отвiр у стiнi дозволив Павловi вийняти злощасну скриньку. Здувши з неi воiстину вiкову пилюку, вiн уважно розгледiв знахiдку. Мовби звичайна коробка з-пiд взуття, але виготовлена з якогось важкого i твердого дерева. На однiй сторонi Павло зауважив отвiр для ключа. Вiн потрусив скриньку. Всерединi щось зашурхотiло.

Заiнтригований Павло обережно обмацав нiшу. Жодних ознак ключа. Це, зрештою, i не дивно. Навiщо тримати поруч iз закритою скринькою ключ! Уже краще зовсiм не закривати ii!

Ще раз поглянувши на знахiдку, Павло важко зiтхнув, заховав знайдене на дно своеi сумки i повернувся до перерваноi несподiваним чином роботи…

Вiн устиг до вечора закласти отвiр, заштукатурити, почекав, поки штукатурка висохне, двiчi покрити вапном «кольору морськоi хвилi» спочатку утворений круг, а затим, щоб не виникло жодних приводiв для невдоволення, ще й всю стiну.

Коли Павло переконався, що стiна висохла i жоден навiть прискiпливий ревiзор не знайде навiть натяку на брак, годинник показував першу годину ночi.

Слушно припустивши, що у такий час турбувати фурiю даремно, Павло повечеряв залишками того, що залишилося вiд учорашнiх покупок i лiг спати. Заснув майже одразу, навiть не встигши помiркувати про загадкову знахiдку.

Стомлений напруженим минулим днем, Павло Загороднiй проспав ранок. Була вже десята година, коли вiн набрав номер фурii.

– Роботу зроблено! – повiдомив вiн.

– І що, по-твоему, я маю одразу все так кинути i з’явитися перед вами, тому що ви нарештi спромоглися виконати свою роботу? – почувся невдоволений сонний голос жiнки.

– Чекайте. Коли зможу – приiду!

І вимкнула телефон. Павло розгублено дивився на згаслий екран. Ситуацiя намальовувалася неприемна. Чекати з моря погоди було просто дитячою забавкою порiвняно з тим, коли розлючена жiнка з’явиться у цьому будинку. Це може статися через декiлька годин, а може i пiзно увечерi.

Але вже точно не упродовж найближчих пiвгодини.