Манускрипт з минулого

Павло Загороднiй переглянув отриманi фотографii i видалив тi, на яких не було тексту. Вiн спробував розiбратися у написаному, але майже одразу залишив цi спроби. Павло взагалi в школi вчився не дуже, i це ще м’яко сказано. Вiн знав, що нiкуди вище зi своiми оцiнками не пiде, уже в одинадцятому класi вiн на уроках бiльше не був, анiж був, пiдробляв на будiвництвi. Природно, единим «ВНЗ», котрий його прийняв, був будiвельний лiцей – колишне ПТУ. Зрештою, вiн нi про що не шкодуе. На хлiб i масло вистачае, а вчора, бач, i з кредитом розрахувався!

Якщо не можна прочитати самому, треба знайти людину, що може це зробити.

Коли Настя повернулася з покупками i вивалила на стiл усе, що могла притягти, Павло запитав ii:

– Ти не знаеш, де тепер Маркiян?

– Який Маркiян? – перепитала жiнка, засовуючи у холодильник швидкопсувнi продукти.

– Наш Маркiян. Що священиком служить.

– Маркiян? – здивувалася Анастасiя. – Знаю. А навiщо вiн тобi?

– Потiм розповiм. Треба.

– Нiчого собi! Залишила тебе на пiвдня самого, а вiн, виявляеться, в релiгiю вдарився. У монастир збираешся? Не вiзьмуть!

– Чого це не вiзьмуть? – запитав Павло, неначе ця розмова справдi мала хоч якийсь сенс.

– У тебе малi дiти. Спочатку вирости iх, нехай стануть самостiйними, а потiм залишай мирське життя.

– Та не збираюся я нiкуди йти! Де править Маркiян, знаеш?

– Знаю. За Львовом. Якесь село… Запитаю твоеi мами. Вiн там осiв надовго. Нiяк не змириться з утратою.

Коли Павло дiзнався потрiбну йому адресу – а це було глухе село у сусiдньому районi, куди дiстатися можна було лише рейсовим автобусом не першоi свiжостi i то зi Львова, – йому прибилася невеличка «шарашка», не така, щоб аж надто заробити, але й зовсiм не безгрошiв’я. Десь незабаром мали починатися сумнi холоднi осiннi дощi, тож знайомий iз сусiднього села найняв його перекрити дах на стайнi. Тому Павло мiг звiльнитися тiльки увечерi в п’ятницю. Цiлком слушно припустивши, що один день нiчого не змiнить, вирiшив почекати до недiлi.

Практично на всю суботу Павло Загороднiй засiв за домашнiй комп’ютер, на превелике розчарування восьмирiчного сина. Вiн устиг ознайомитися з рiзноманiтними видами шрифтiв, позакачував декiлька, причому його текстовий редактор мiг використовувати i церковнослов’янський шрифт, i середньовiчний латинський, i навiть санскрит.