Манускрипт з минулого

Там нiкого не було. Зате на четвертий поверх уже встиг пiднятися Соколовський.

– «Ягуар» належить нашiй жертвi, – захекавшись, повiдомив вiн.

– Тобi, Венiамiне, варто бiльше ходити, – порекомендував Орест. – Заходимо!

Позаяк нi вiн, нi тим бiльше стажер зброi не мали, першим пiшов старший сержант Ребрик. Тримаючи в руках пiстолет, вiн сторожко обiйшов усi кiмнати. Гайовий iз Соколовським йшли за ним. Нiчого такого, що могло вказати, чому власниця такоi шикарноi квартири вирiшила викинутися з вiкна, до того ж у спальному районi, вони не побачили.

Зайшовши в останню кiмнату, Ребрик озвався.

– Капiтане! Ви це маете бачити! – сказав вiн.

Орест пройшов у кiмнату. На вiдмiну вiд iнших трьох, тут був повний розгардiяш. На пiдлозi валялися осколки розбитого дзеркала, судячи з кiлькостi, великого розмiру. Помiж ними вгадувалися уламки не менш великоi i дорогоi люстри.

Але все це Гайовий запримiтив значно пiзнiше. Як тiльки вiн увiйшов, найперше, що кинулося йому в очi, була велика дiра у стiнi.

– Що тут, до бiса, сталося? – вихопилося у Венiамiна Соколовського.

– А ось це, любий мiй, нам i належить з’ясувати! – вiдповiв Орест Гайовий.

V

Павло приiхав рейсовим автобусом у потрiбне йому село значно пiзнiше, анiж сподiвався. Село з оригiнальною назвою Кути справдi виявилося навiть не кутом, а справжнiм тупиком. Це був крайнiй населений пункт, куди iздив автобус. Хоч вигляд дороги, що сполучала село з центральною трасою, змусив Павла позаздрити тутешнiм жителям бiлою заздрiстю, це не стало причиною того, щоб прибути на кiнцеву зупинку вчасно.

Тому коли водiй, лiтнiй чоловiк, судячи з усього, веселоi вдачi, сказав свое, напевне, фiрмове «Станцiя “Вилiзай”!», годинник показував за двадцять хвилин на десяту. Вiдправа у мiсцевiй церквi вже почалася, спiшити нiкуди, але й тинятися селом потреби немае. Нова людина одразу стае центром уваги i викликае якщо не пiдозру, то принаймнi нездорову цiкавiсть, а цього Павловi хотiлося найменше. Вiн подумав було дочекатися Маркiяна бiля його будинку, але не стовбичити ж перед закритою плебанею всю лiтургiю, та й церква близько. Знову непотрiбнi розмови, тому, тверезо оцiнивши ситуацiю, Загороднiй вирiшив перечекати вiльний час там, де належить йому бути у недiлю, – у церквi.

Як вiн i думав, вiдправа вже почалася, i Павло зайшов до церкви одночасно з останнiми словами священика, котрими вiн закiнчив проповiдь.