Галицька сага. Примара миру

– Були?

– Так, у перший день мiсцевi хлопи захотiли завадити менi.

– І що?

– Приiхали жандарми, заарештували найвпертiших.

– І правильно! Цю голоту треба тримати в страху, – згодився Бонковiч-Сiттауер.

– Але я попросив пана комiсара полiцii вiдпустити зачинщикiв.

Вiд почутого гiсть рiзко зупинився.

– Чому? Не розумiю тебе. У тебе, Адаме, раптом виникла жалiсть до цих русинiв?

– Прошу заспокоiтися пана капiтана, – усмiхнувся Павловський. – Нiяких симпатiй до цiеi чернi я не маю.

Просто я подумав, що рано чи пiзно зачинщики вернуться додому, а чого чекати вiд озлобленого русина, здогадатися не важко. А так я в iхнiх очах став виглядати не таким уже й жорстоким, та й вони вже не будуть такими впертими.

– І подiяло? – поцiкавився вражений почутим гiсть.

– Принаймнi мiй будинок не спалили!

Бонковiч-Сiттауер подивився на будiвлю.

– Може, ти i правий, Адаме, але з русинами краще розмовляти з позицii сили, – сказав вiн.

– Ви маете рацiю, пане капiтан, але прошу врахувати, що у мене сiм’я, а тепер i Кшиштоф.

Я не мав права ризикувати.

Капiтан про себе вiдзначив слушнiсть слiв Павловського.

– Тобто нiяких ексцесiв?

– Та було якось, коли спиляли межевий стовп, але то було один-единий раз i якiсь бахурi, то я навiть нiчого не став робити. Інше погано.

– Погано?

– Так. Я тут один поляк. Навiть поговорити немае з ким. Лише Зося. А так хочеться посидiти в культурнiй компанii!

– А вчитель мови? Вiн не заiжджае?

– Пан Тадеуш живе далеко звiдси, бував пару разiв, але… ми просто не маемо про що з ним говорити.

Вiн вчений, я…

Єжи Бонковiч-Сiттауер деякий час помовчав.

– Не буду тебе даремно обнадiювати, Адаме, але справи не такi вже добрi, – нарештi мовив вiн. – Сейм збираеться призупинити вiйськове осадництво, i там уже подумують над тим, щоб дозволити купувати землю в схiдних кресах не тiльки полякам, а й особам iншоi нацiональностi, не всiм, певно, але тим, якi не були покаранi за злочини перед польською державою.

Вражений почутим, Павловський зупинився:

– І як це вiдiб’еться на нас?

– Нiяк! Щодо вас нiчого не змiниться, можливо, матимеш сусiда-русина. Може, навiть знаеш, хто то буде!

Вiдповiдь Павловського здивувала.

– Знаю! Ось! – Вiн показав на хутiр Кандиб. – Вже давно приглядаеться до мене!

– Проти нас воював? – допитувався Єжи.

– Спершу – так, а потiм був з нами пiд Замостям.