Галицька сага. Примара миру

Залишалося тiльки вибрати вдалий час.

Вiн настав на початку вересня, коли запанувала тепла погода – ще не осiнь, але вже не лiто. За той час, коли довелося поiздити до Львова i назад, Василь одразу став якимсь дорослим, уже не таким шибайголовою, але солiдним, i навiть брат Олекса помiтив такi змiни. Коли все було вирiшено, всi комiсii пройденi й навiть призначений день вiд’iзду, Василь вирiшив оглянути рiдне обiйстя. Йому хотiлося запам’ятати свiй дiм. За цим заняттям його застав Олекса.

Усi цi днi, коли молодший брат мотався мiж Перетином та Львовом, вiн вiдчував провину перед Василем.

Хоч самi поiздки й не були обтяжливими (у Львовi Василь зупинявся у середульшого брата Федора), все ж вiдчуття того, що рiшення поiхати за океан спричинили i його обережнi розмови про життя пiсля Василевого весiлля, не могли залишити Олексу спокiйним. Його роздуми вгадав i Василь. Вiн пiдiйшов до Олекси й мiцно обiйняв за плечi.

– Не картай себе, брате! – заспокоiв його Василь. – Я все розумiю, але не думай, що тiлько твоi слова стали причиною.

Сам видиш, що нам двом замало i батьковоi хати, i його моргiв. А був би Хведько, то навiть не знаю, чим би то сьи кiнчило. Тому я навiть хочу iхати.

– А якби не Кандиба? – запитав дещо заспокоений цими словами старший брат.

– Навiть не знаю, – зiтхнув Василь. – Пiшов би до Павловського. Куди б сьи дiв! Уже лiпше до него, як до москвофiла тестя!

Олексi стало весело.

– Чого ти смiешсьи?

– Павловський тебе не возьме! – впевнено сказав вiн.

– Чого?

– А як впiзнае у тобi того вар’ята, що грозив приголубити його Зосю?

Цього разу почервонiв Василь:

– Та коли то було! Та й Адам мене не впiзнав. Говорив-то один Данько Солтис!

– Не треба так легко думати про осадника, – мовив Олекса. – Вiн, гадаю, впiзнав вас усiх, але нiчого робити не хоче. Ну, вкаже на вас полiцаям, кинуть вас до кримiналу, а вiн лишисьи один з нашими хлопами. Тим бiльше що ви поводитеся чемно.

– Ага, тiлько панi Зося наганьие коней, коли iде через село, як за нею вовки женутьсьи!

– Береженого й Бог береже! – зробив висновок Олекса.

Вiн з задумою глянув на Василя.

– І все ж не хочу тебе вiдпускати! Далеко, та й там земля тоже не медом мазана! Чув, Іван Кандиба розказував, як тьижко робив, щоб назбирати хоч якiсь грошi.

– Та знаю! Але ти, Олексо, не переживай. Справлюсьи! Морози нiколи ледачими не були!

Здавалося, лише тепер Олекса по-справжньому пiзнав молодшого брата.