Галицька сага. Примара миру

На Покрови минае десять рокiв вiдтодi, як вiн пiшов служити до австрiйськоi армii. Малому Василевi було тодi одинадцять. За тi роки вiн встиг двiчi повоювати, побачити розвал «бабцi Австрii» i недовге життя Украiни, стати батьком двох синiв i… майже не бачити, як iз брата-шибайголови вирiс слiчний парубок. Шкода, що батько не дочекався цього!

– Ти там дивисьи, не перепрацьовуй! – наставляв брата Олекса. – Не знаю, чи всьо сказав Іван Кандибiв, але не думаю, що в Америцi просто за так платять грошi. Наробитисьи треба, дай Боже! І не звикай до гари, бо сам знаеш – то бiда!

– Та я i не люблю того! – заспокоiв брата Василь, на що Олекса мовив:

– Ну-ну, всi так кажуть! А пiсля тьижкоi роботи рука сама сьи тягне до келiшка.

Василь усмiхнувся.

– То менi не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америцi е якийсь «сухий закон». Не можна пити.

– І то добре!

Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспiшив прощатися, пославшись на невiдкладнi справи. Хоч Олексi i хотiлося довше поспiлкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за цi роки вони так i не поговорили серйозно, по-чоловiчому, але зрозумiв, що не лише вiн чекае на розмову.

З-помiж численних побажань, котрими супроводжувалося чи не кожне прощання перед далекою дорогою, розмова з Марiею Бiлецькою стала для Василя найтяжчою. Дiвчина так i не змогла зрозумiти, чому ii нареченому так конче потрiбно iхати аж за океан, щоб заробити грошей.

Вони зустрiлися бiля «iхньоi» верби над ставком. Василь встиг попрощатися з усiма своiми родичами, отримати необхiднi у таких випадках настанови, пообiцяти, що берегтиме себе i точно через три роки повернеться.

Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта в’iзду до Америки, а, вiдповiдно, i вiза була чинною саме на три роки. Повнiстю поглинутий пiдготовкою до вiд’iзду, до останнього дня Василь Мороз навiть не змiг спокiйно поговорити з коханою.

– Невже так конче треба туди iхати? – вкотре говорила дiвчина. – Так далеко i так надовго?

Василь обiйняв Марiю i притиснув до себе.

– Ну, не починай знов, Марiйко! Ти ж знаеш, що iхати я мушу.

– Але чому? – не заспокоювалася дiвчина.

– Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми пiдемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дiтьми, та й Ганя знов у тяжi. А з твоiми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Не, до Америки лiпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми i хату поставимо, i моргiв купимо!

Марiя зiтхнула.