Галицька сага. Примара миру

Вона розумiла, що рiшення Василя поiхати вже не переробиш, та й грошi витраченi великi, не вернеш, але все ii ество противилося тому, що iм треба було розстатися.

– А ти мене не забудеш? – обережно запитала вона.

Василь посмiхнувся. Дiвчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але вiдчула.

– Головне, щоб ти мене дочекалася! – сказав вiн.

– А ти, значить, не? – вiдiрвала голову вiд його плеча Марiя. – То тiлько менi треба чекати, а тобi не?

– Ну про що ти кажеш? Просто у мене не лишисьи часу на рiзнi гульки.

Я туди iду не гуляти, а заробити грошей. Та й з ким менi там гуляти? З американками? Там, кажуть, багато негрiв. То шо, я буду з ними гуляти?

Цi слова трохи заспокоiли дiвчину.

– А мене чого тоди не береш? – усе ж запитала вона.

– А тобi ще нема потребних рокiв! Там беруть з двайцiть одного.

Вiдповiдi на подiбнi питання Марiя, звичайно, знала, але щораз сподiвалася, що все може змiнитися у будь-яку хвилину.

– А тобi не страшно iхати самому? – запитала натомiсть.

– Та чого самому? – вiдповiв Василь. – Я буду не сам. Нас там багато.

– Як то? Та з парафii крiм тебе нiкого!

– Зато з цiлого краю багато!

І Василь розказав, як проходитиме його подорож.

– Нас зiбрав Державний Уряд Посередництва Працi у Львовi, – говорив вiн. – Там нас перевiрили, чи маемо ми право на дорогу до Америки i хто нам його дав. От у мене був дозвiл вiд вуйка Івана Кандиби. То е мiй далекий свояк i якби не запрошене з заводу, де вiн робить, то я точно не попав би до Америки.

Кого вже прийняв Уряд Посередництва, той зголосивсьи до Корабельного Товариства, через яке маемо iхати, щоби забезпечити собi мiсце на кораблi i пiддатисьи лiкарським оглядинам, чи здоровий. Тоди Товариство повiдомляе, коли i де я маю прийти до перегляду до делегата залiзничного товариства, яке перевезе мене до Гамбурга.

– А то де? – запитала вражена Марiя.

– В нiмцях. То е великий порт, звiдки вiдпливають судна до Америки.

Звичайно, Василь Мороз говорив лише те, що знав сам i що довелося пройти, але його слова здалися дiвчинi чимось неймовiрним, адже вдома розмови крутилися здебiльшого навколо домашнiх справ i загалом були буденними й нецiкавими.

Звичайно, iнодi батько Тома повертався зi Львова iз новинами, котрi виходили за щоденнi рамки, але Марiя не часто до них прислуховувалася: знаючи ставлення Василя до дiяльностi ii тата, вона також не цiкавилася тим, чим той займався.