Галицька сага. Примара миру

Вони вже давно звикли обходитися продуктами своеi працi, i навiть коли хтось iздив на базар до Кам’янки, то й там панував натуральний обмiн – просто нiхто не знав, скiльки саме сьогоднi коштуе пшениця чи порося: п’ять мiльйонiв польських марок чи лише чотири з половиною. Щоб не переплатити чи, навпаки, недоотримати, згадали ще передвоеннi «тарифи», коли за якийсь конкретний товар можна було купити iнший.

Але навiть у такому випадку охочих займатися подiбною «комерцiею» було мало, тому здебiльшого всi сидiли вдома.

Коли ж до перетинцiв дiйшла чутка, що старi грошi мiнятимуть на новi, грошова торгiвля зникла зовсiм.

Уперше вiдомостi про новi польськi грошi iз давно забутою назвою «злотий» перетинцi почули наприкiнцi сiчня. І привiз iх до села Якiв Смоляр.

Зима 1924 року видалася снiжною, тому до Перетина можна було доiхати лише на санях, а до лiсничiвки, де осiли Смолярi, й поготiв. Специфiка роботи гайовим змушувала Якова Смоляра хоча б раз на мiсяць бувати у повiтовому мiстi. Зрештою, це виявилося не таким уже й обтяжуючим обов’язком: майже кожного разу Якiв пiдбирав дорогою когось iз односельцiв, та й вiзити до мiста зазвичай закiнчувалися тим, що вiн привозив додому чергову зарплатню.

Щоправда, сьогоднi попутникiв не було, i всю дорогу Якова нiхто не вiдволiкав вiд думок. А вони були невеселi…

«Тату, я естем поляк…»

Цi слова iз синового листа краяли його душу. Якiв узагалi-то навiть спокiйно поставився до рiшення Михайла спочатку оженитися на польцi Касi, а пiзнiше залишитися жити в якомусь незнайомому мiстi.

Батько сприйняв це майже як належне: свого часу вiн сам забрав свою Олену чи не з-пiд вiнця i також не питав згоди батькiв, тому Якiв нiчого поганого не бачив у дiях найстаршого сина.

Але…

«Тату, я естем поляк, бо зараз ми всi жиемо в Польщi i тому всi е поляками».

Якiв дивувався таким словам сина, неначе не вiн iх писав, неначе за спиною Михайла стояв хтось, хто водив його рукою. Неначе i не воював стрiлець Михайло Смоляр проти тих самих полякiв, неначе не вбили вони його брата Миколу!

«Ви маете дякувати новiй владi за те, що вас поставили гайовим, бо не кожний русин може получити такий чин, лише тi, кому довiряють».

Оте «русин» остаточно переконало Якова Смоляра, що листа писав не його син. Вже не син. Не мiг його Михайло таке писати!

Наприкiнцi листа батькам було повiдомлено, що вони стали дiдом i бабою й мають онука Тадеуша, котрого хрестили у костелi Святого Леонарда.