Галицька сага. Примара миру

Саме таке закiнчення i вiдкинуло усiлякi сумнiви у словах сина.

«Тату, я естем поляк…»

Цей бiль Якiв тримав у собi. Нiхто, навiть жiнка, не знав, що твориться у нього в душi. Для Олени головним було те, що син живий, женився, став батьком i мае свiй магазин – все те, чого б вiн не добився тут.

Сани легко ковзали заснiженою дорогою. Обабiч дороги пiднiмалися снiговi кучугури, у яких навiть ховалися придорожнi кущi. Слiпило низьке сiчневе сонце, вiд чого сльозилися очi. Попереду вже виникли першi хати Перетина.

Пiсля того як Якiв вiддав свою господарку пiд читальню «Просвiти» за суто символiчну суму (як виявилося, просто так передати у постiйне користування можна було лише через юриста, а це була клопiтна робота, тому всi згодилися на варiантi оренди за суто символiчну одну польську марку), його туди бiльше не тягнуло, вiн не ходив навiть на вечори, котрi органiзовувала молодь. Усе його життя тепер протiкало на лiсничiвцi, причому потроху вiн вiдiбрав у Василя Вовка першiсть бути центром подiй: якщо ранiше саме кузня була тим мiсцем, де, бувало, обговорювалися й вирiшувалися сiльськi проблеми, то тепер це вiдбувалося на лiсничiвцi.

Проiжджаючи повз склеп Гутмана, Якiв зауважив господаря. Той порався на обiйстi, розгрiбаючи снiг, що насипав за нiч. Почувши скрип вiд полозiв саней, Моше пiдвiв голову. Упiзнавши Якова, вiн вiдклав убiк лопату.

– Чи не погордуе пан гайовий запрошенням посидiти у бiдного Моше? – запитав вiн.

Смоляр зупинив коней i здивовано поцiкавився:

– А чого ти бiдний? Здаетьсьи менi, що тiлько ми удвох в селi можемо сказати, що маемо пеньонзи!

– Пеньонзи? Та хiба то грошi? Вчора моя Лея випадково розiрвала сто тисяч марок.

То я навiть не сварив ii! А що буде далi? Казали, що вже видiли десять мiлiонiв вкупi. То що, я маю сварити свою Лею за якихось сто тисяч?

Цi слова пiдняли Якову настрiй. Вiн зiйшов з саней, зав’язав вiжки на плотi.

– Ну, якщо запрошуеш, то грiх сьи вiдмовляти! – сказав вiн. – Тим бiльше що пеньонзи я маю, можу позичити бiдному Моше.

Гутман пiдняв руки.

– Та хiба я через те кличу вас! Запрошую роздiлити мою велику радiсть.

– Радiсть? – перепитав Якiв.

Вiн спробував згадати, яке свято мае на увазi Гутман. Свято Кущiв, здаеться, вже давно минуло, але до жидiвськоi Пасхи ще далеко. Зрештою, знання Якова про жидiвськi свята на цьому закiнчувалися.

– Так, радiсть у мене! Мiй Шмунь женився i привiв додому молоду дружину!

Почувши таке, Якiв зупинився здивований.