Галицька сага. Примара миру

– А чому нiхто про то не знае? – запитав Смоляр.

– Моше тут один. Кому вiн мае хвалитися? Хiба що Василевi Вовку i вам! А вас, пане гайовий, я поважаю!

– Ну, тодi точно грiх сказати «не»! Треба ж сказати молодим «на щастя»!

– У нас кажуть «мазл тов!» – мовив Гутман.

– А що то значить?

– На щастя!

– Що ж, на щастя – то на щастя!

У супроводi Гутмана Смоляр зайшов до склепу. За прилавком у незмiннiй кiпi стояв щасливий Шмунь, i було видно, що сьогоднi тут не його мiсце, але единий син Моше все ж не мiг не послухатися батька.

Побачивши iменинника, Якiв пiдiйшов до Шмуня i потиснув йому руку.

– Я не знаю, що жиди кажуть у таких випадках, але гадаю, що коли побажаю щастя, то нiчого поганого не буде!

– Данкен дiр! – вiдповiв здивований Шмунь.

– Як звати твою суджену? – поцiкавився Якiв.

– Хава!

– По-нашому…

– Єва! – пiдказав Моше.

Вiн запросив Якова до столу, що стояв збоку. Невдовзi перед Моше з Яковом з’явилася пляшка горiлки з закускою. Шмунь скромно продовжував стояти за прилавком.

Не знаючи, чи можна запрошувати винуватця цього застiлля до столу, Якiв не став навiть нагадувати про це, слушно припустивши, що господар знае, що робить.

Коли першу чарку було випито за молодих, а за нею другу й третю, розмова непомiтно вiдiйшла вiд причини запрошення Якова, i Моше повiдав про свою проблему.

– Шмунь женився, Голдi через два роки буде чотирнадцять, а ви знаете, що таке у нас чотирнадцять рокiв для дiвчини? Вона може вийти замiж! Я не знаю, чи то буде через два роки чи пiзнiше, але сiм’я Моше поповниться.

– Тобто ти хочеш ставити нову хату! – здогадався Якiв. – І тобi треба лiсу!

Моше Гутман винувато знизав плечима. Мовляв, хочу не хочу, але треба! Якiв усмiхнувся, розгадавши хитрiсть Гутмана, але сприйняв це спокiйно: з подiбними проханнями до нього зверталися часто.

– Ну, як треба то треба! Менi що – лiс не мiй, я тiлько дивлюсьи за ним. Пiдiйди до мене десь… – Смоляр хотiв сказати «в суботу», але вчасно спохопився.

 – На днях. Поговоримо.

– Дякую, Якове! Моше не залишиться в боргу!

– До речi, про «пеньонзи»! – спохопився Якiв. – Був я у Камiнцi, там у повiтовiй радi менi сказали, що скоро будуть новi грошi.

– То якi? – стривожено запитав Моше.

– Казали, що золотi чи то злотi.

– Колись уже були злотi. Ще за першоi Польщi[5 - Злотий залишався платiжною одиницею до 1842 року, коли остаточно був замiнений росiйським рублем.].

– Тепер вернули.