Галицька сага. Примара миру

Вона зрозумiла, що свого не добилася (як, зрештою, кожного разу), лише кинула наостанок: «Не треба менi нiчиеi помочi! Сама принесу собi води!», востанне подивилася на принишклого Данила i залишила обiйстя.

Усi полегшено зiтхнули. Гнат Вовк з Романом повернулися до стайнi дороблювати свою роботу, напевне перервану приходом сусiдки, а Якiв нарештi злiз iз саней. Вiн узяв в руки чималий мiшок i передав Василевi. Це було замовлення купити у Кам’янцi потрiбний для роботи реманент.

– Весело тут у вас! – тiльки й сказав Якiв.

– Ти пропустив найцiкавiше, – мовив Василь Вовк.

Якiв махнув рукою.

– Пусте! Я i так знаю, що було!

Василь вiддав зятю Даниловi привезене, сказавши викласти у кузнi й знову роздути вогонь, який, певно, вже встиг згаснути, а сам вийняв файку i закурив:

– Як там у мiстi?

– А що з ним сьи стане? Стоiть! – вiдповiв Якiв. – Ти знав, що Мошко сина женив?

– Знав. Ще вчора, – вiдповiв Василь.

– Звiдки?

– Мошко покликав мене до себе, щоб похвалитисьи. Посидiли, випили…

– Просто посидiли й випили? – обережно поцiкавився Якiв.

– Та не. Мошко хоче ставити хату Шмуню, то й питавсьи за залiзо.

Почувши таке, Якiв Смоляр голосно розсмiявся. Здивований такою реакцiею, з кузнi визирнув восьмирiчний Богдан.

– Що таке? – не зрозумiв Василь.

– Та я якраз тоже iду вiд Мошка, де вiн хвальвсьи менi Шмунем i питав за дерево, – пояснив Якiв.

Цього разу засмiявся Василь.

– Мошко день не прожие, як не скористае! – констатував вiн. – І як? Добившсьи свого?

– А в тебе?

– Ну, залiзо завжди йде за деревом! Буде що скрiплювати, нароблю й залiза!

Василь пустив дим.

– Левко написав письмо, – говорив вiн. – А в письмi прислав знимку. Вiн з жiнкою i внучкою. Казав, що, може, десь приiде родиною. Хоч онучку зовиджу! А то тьижко, коли дiти далеко.

– Так, то правда! – згодився Якiв.

Василь не став далi розвивати болючу для Смоляра тему. Вони ще трохи поговорили, затим Якiв попрощався i поiхав до себе додому, де на куплене вже чекала жiнка Олена…

Але сiчень просто так не бажав закiнчуватися.

В останнiй день на лiсничiвку прийшла повiстка, згiдно з якою Костевi належало з’явитися до лiкарсько-оглядовоi комiсii, що мала визначити його придатнiсть до служби. Ця звiстка принесла у сiм’ю тривогу: Олена чомусь одразу згадала свого Никольцю, що згинув на вiйнi, а Якiв – Михайла, котрий став поляком. Але дiватися було нiкуди, i Смолярi пiсля плачiв та зiтхань усе ж змирилися з неминучим.