Галицька сага. Примара миру

Лiкарська комiсiя визнала Костю Смоляра здоровим i годним до служби в уланах. Оскiльки уланський полк розквартировувався у Кам’янцi, а сам Якiв бував там часто, то й розлука обiцяла бути не такою тяжкою. Тим не менш Якiв вирiшив поговорити з сином.

Вони вийшли на галявину перед хатою, Кость почекав, коли батько запалить. А той не спiшив починати розмову. Якiв подивився на сосни, вкритi таким щiльним шаром снiгу, що було дивно, як вiн узагалi не поламав гiлки.

– Костю, те, що ти мусиш служити, е в тому моя вина, – говорив Якiв.

– Чому ви таке кажете, тату? – здивувався син.

– Я гайовий, i менi не випадае ховати сина вiд армii.

– Та ви не гризiтьсьи за то! Я сам хочу служити! Сьи не вдало разом з братами, то хоч тепер.

– Тоди вони йшли служити до своеi армii, а ти – до польськоi!

– А що вже зробиш? – мовив Кость i поправив: – Що тепер уже зробиш?

– Тепер уже нiчого! – згодився Якiв. – Хочу тебе застерегти, сину!

– Я вас слухаю, тату!

Якiв збирався з думками.

– Ти там будеш не сам! Знаю, що там багато своiх, украiнцiв, i навiть е офiцери.

Але поляки е поляки! Щоб тримати в покорi, вони йдуть на всьо! Знаю, що вони спецiально збирають разом рекрутiв з Волинi i з Галичини.

– А що тут поганого? – не зрозумiв Кость.

– А погане те, що поляки у вiйську дiлять нас на «украiнцiв» – вихiдцiв з земель колишньоi Росii – та «русинiв», себто нас iз тобою.

– Але я не русин!

– От тому я i гризусь, що у першу чергу тобi треба сьи бояти не полякiв, а таки своiх!

– Та ви не гризiтьсьи! – повторив Кость.

 – Ви ж самi кажете, що буду не сам-один!

– На то сьи i надiю! Але, Костю! – Якiв суворо подивився на сина, вiд чого тому стало незатишно. – Якщо через три роки ти вернишсьи сюда i скажеш: «Я естем поляк!», то зразу кажу: можеш навiть не трудитисьи iхати. Не пущу навiть до гуна, вже не кажучи про хату!

Костевi вiдлягло вiд серця.

– Та що ви таке придумали, тату? – з докором сказав вiн. – Я не поляк i не русин! Я е украiнець i вiд того не вiдступлю! Хiба я даремно стiльки часу пропадав у «Просвiтi»?

Якiв по-новому подивився на молодшого сина.

– Просто я не хочу ще й тебе втратити! – признався вiн.

На його очах виступили зрадницькi сльози. Кость обняв батька за плечi.

– Ну, подивiться на мене: який з мене поляк? І бiльше того, ми з вами ще зобачимо свою Украiну! Вам не вдалосьи – я зроблю! – сказав Кость.

Цi слова заспокоiли Якова. Йому враз стало якось спокiйно на душi.