Галицька сага. Примара миру

Вiн згадав, що i служитиме син поруч, i не буде марширувати три роки на своiх двох ногах, а у тi нечастi днi, коли Якiв бував у Кам’янцi, вiн бачив уланiв, що шпацирували мiстом, i вони були задоволенi своею службою. Серед них вiн часто чув й украiнську мову.

– Тоди пiшли до хати! – сказав Якiв. – Гадаю, що всьо буде добре. Головне, щоб наш президент не наступив комусь на мозоль i не розпочав проти когось вiйну!

– Та, по-моему, з усiма ми живемо дружно! З ким тут воювати?

Але навчений досвiдом батько не був таким безпечним.

Хоч у липнi Польща i визнала Радянський Союз, все ж залишалася Литва, яка не змирилася з тим, що ii столиця Вiльнюс стала Вiльно i зараз iй не належить.

Одним iз шляхiв вирiшення подiбних конфлiктiв завжди була вiйна.

6

За спиною почувся звук падаючого тiла.

Комiсар[7 - Звання «комiсар» у полiцii вiдповiдало капiтановi в польськiй армii.] львiвськоi полiцii Мiхал Кайдан навiть не озирнувся.

Пся крев! Ось чому вiн волiе не мати справу з жiнками! З ними надто багато мороки, i не завжди затраченi потуги закiнчуються успiхом.

Ось i зараз – три доби допиту не примусили жiнку заговорити. З чоловiками легше. Посадять на пiдлогу, спустять штани – i достатньо натиснути чоботом на мошонку, щоб уже через п’ять хвилин на чистому паперi був потрiбний текст. З жiнками важче.

– Пiдведи ii! – наказав комiсар аспiрантовi[8 - Пiдпоручик.] Теодору Смольницькому.

Дебелий чолов’яга пiдхопив непритомне тiло i всадовив на стiлець. Оскiльки жiнка знову захиталася, щоб вона не впала знову, Смольницький тримав ii за плечi.

Кайдан взяв зi столу склянку з водою i виплеснув ii в обличчя арештованоi. Лише тодi вона розплющила очi.

– Годi, панi, вiдпочивати! – майже спiвчутливо мовив комiсар. – Ми ще не закiнчили нашу приемну розмову. Ви даремно мовчите, панi Басараб! Панi не хоче нiчого сказати нинi, але завтра краще панi допитуватимемо, i панi з певнiстю все розкаже.

Ольга Басараб нiчого не вiдповiла. Зараз iй просто хотiлося вiдпочити й нiкого не бачити.

Можливо, завтра ii i чекае щось гiрше, хоч вона не змогла уявити, що iще страшнiше можна придумати, аби примусити заговорити людину, але це буде лише завтра.

Однак у комiсара Мiхала Кайдана, чи не найжорстокiшого полiцейського Львова, про якого мiстом ширилися найнеймовiрнiшi чутки, що на повiрку виявилися навiть применшеними, були щодо цього зовсiм iншi плани.

– Досить вiдпочивати! – повторив вiн. – Ми ще не закiнчили. Я бачу, панi хоче повернутися до камери.