Галицька сага. Примара миру

Бiлецький вже здогадався, що це, але тим не менше обережно взяв у руки омрiяний альманах, який ще пахнув друкарською фарбою.

«Талергофскiй альманахъ. Пропамятная книга австрiйскихъ жестокостей, изуверствъ и насилий надъ карпато-русскимъ народомъ во время Всемiрной войны 1914–1917 гг.».

Це був результат дворiчноi працi, до якоi вiн, Тома Бiлецький, також приклав свою руку. Вiн не став розгортати книгу, хоч достеменно знав, на якiй сторiнцi знайде себе. Зараз для нього головним було те, що його праця не минула даремно.

А Павло Макуха продовжував:

– Комiтет, Томо Андрiйовичу, вже почав працювати над другим випуском, а ви надумали слабувати! Хiба так можна?

– Ох, Павле, все в руках Божих! – вiдказав Тома. – Згадай свого батька!

Вiн раптом спохопився, згадавши, що негоже тримати дорогого гостя перед порогом.

– То чого ми стоiмо? – сказав Тома. – Прошу до господи! Катерино, постав щось на стiл!

Та здивовано подивилася на чоловiка, тим не менше зайшла до хати.

– Та менi нинi треба вертати, – вiдказав Павло Макуха.

Вiн знову розкрив портфель i вийняв пачку грошей. Простягнув Бiлецькому. Той здивовано подивився на простягнутi грошi. Це вже не були звичнi йому польськi марки, i на них не було великих цифр. Вiн уже здогадався, що це новi злотi, про якi давно говорили в селi, але нiхто з селян iх не бачив.

– Це ваша платня, – пояснив Макуха, – а менi дiйсно треба вертатися. Боюся, що не встигну на потяг.

– Ти сьи не гризи за то! – вiдказав Тома.

Пiсля таких доводiв Павло здався й у супроводi Томи Бiлецького зайшов у хату. Йому, мiстянину, було в диковинку внутрiшне оздоблення сiльськоi хати, i вiн з цiкавiстю озирався навколо. Найперше, що кинулося Павловi в очi, була…. вiдсутнiсть лампочки. Йому, жителю Львова, було невтямки, що у селах ще досi немае електрики, хоч, безумовно, вiн i знав про це, але бачив уперше.

Тим часом Катерина з Марiею поставили на стiл звичнi страви. Жiнка переживала, чи буде iсти «пан з мiста», як вона одразу назвала про себе прибулого, те, до чого звикли вони самi. Хоч кошти, що iх отримував Тома, i дозволяли купувати дещо iнакше, анiж сусiди, все ж це нiяк не можна було порiвняти з тим, про що розповiдав, повернувшись з черговоi поiздки до Львова, чоловiк.

Але Павло Макуха виявився геть неперебiрливим.